Він ніколи не плакав. Ще змалечку,
Й сильним був, й не чужим до жалю,
Покохав в дитсадочку Наталочку –
Ту єдину, ту справжню, свою.

Був веселим і трішки бешкетником,
І рибалив із татом удвох,
Говорив, що гриби у беретиках,
І що песик помер, а не здох.

Потім в школу пішов, як в незвіданість,
Крім Наталки, все в школі нове;
Зберігав він до дівчинки відданість,
Було, й Наткою щиро назве.

Із роками все вгору здіймався,
«Красень, наш золотий богатир» -
Так татусь своїм сином втішався,
Той вже міряв військовий мундир.

Не школяр вже, дорослий, серйозний,
Все в житті його щастям цвіло,
Але в долі жорстокі курйози:
Загуло над Вкраїною зло.

І пішов він сміливо і гордо,
Як колись ніс Наталці портфель,
Так тепер в добровольців когорті
Жене ворога з рідних земель.

«Мої любі, все добре зі мною,
Не хвилюйтесь, моліться за мир.
Ми всі сильні, покінчим з війною,
Втихомирим цей проклятий вир».

Не дрімала у ворога куля,
Наздогнала хлопчину – і все.
Докувала десь в лісі зозуля,
І хтось звістку, мов ніж, понесе.

Докотилося громом до хати,
Там, де зріс доброволець-солдат,
Що його пребезжальним контральто
Вклав до вічного сну автомат.

Горе вдарило батькові в скроні,
В грудях матері відчай застиг,
Так беззахисно склались долоні:
«За два дні йому двадцять – не встиг».

Аж розплакалось небо дощами:
В труні сина додому несуть,
Не втішається мати словами:
«Після смерті герої живуть».

Поховали його, відспівали,
Аж зчорніла від смутку земля.
Мати й землю оту цілувала,
Та не вийде вже син звідтіля.

Хто лиш вигадав ці кляті війни,
Біль утрати так гірко щемить.
Мирне небо – яке ж ти безцінне!
Берегти тебе треба й любить.

Поделиться: