Сиджу на підвіконні серед ночі,
Вдихаю дим чиїхось цигарок,
Мені не холод ріже прямо в очі -
То хтось тихенько тисне на курок.

Горять вогні понад Дніпром величним,
Машини шкутильгають по дорозі,
І ніби тиша в закутку столичнім,
А то, насправді, грудень на порозі.

Поодиноко бродять кволі люди,
Година ночі – їм усе ж не спиться,
Їм не потрібно золотої руді -
Спішать додому, прагнучи зігріться.

Із підвіконня грізно дує протяг,
Ніби мене жене у ліжко спати,
Хоч одягнувся я в легенький одяг,
Але мене так легко не здолати.

Дурна дилема – Я і підвіконня,
А ні питань, ні відповідей теж,
Мене дивує дивне беззаконня -
Людина все вигадує без меж.

І хтось далеко думає про неї,
Її ім’я хтось згадує з просоння,
Але вона, закривши щільно двері,
Веде дилему – «Я і підвіконня»…

Поделиться: