Як часто ми лишаємось не з тими
Не тим ми серце й душу віддаєм,
Коли за мить ви повністю чужими
Стаєте без пояснень і полем,
Коли у тиші слів й думок мовчанні
Колишня спільність різністю стає,
Навіть «Привіт» тепер скупим й банальним
Ще й запахом байдужості несе.
Коли у очі погляди скінчились,
Скінчилися розмови не почавшись,
То між людьми зв’язки всі завершились,
Лиш спогади не тліючі зостались…
Болючий спогад, що свербить й шкребе,
Стає рядками звичними й простими,
Щоб знову нагадати нам про те,
Як часто ми лишаємось не з тими…

В десятках чужих, пустих очей,
Так хочеться потрібні відшукати,
Щоб хоч на мить, одну коротку мить,
В їх глибині і правді заблукати.

Серед холодних і скупих зіниць
Так хочеться знайти які б горіли,
Щоб бідну душу, знов таки, на мить,
Своїм теплом і справжністю зігріли.

Щоб серед мас небачених людей,
Неждано й різко, рідну упізнати,
Щоб знов на мить, одну коротку мить,
В її обіймах голову втрачати.

У нашім світі безлічі байдужих,
Мільйони злих й мільйони є чужих,
Ми стільки помилок робим безглуздих,
Але, прошу, не бережіть НЕ ТИХ.

І не живіть заради непотрібних,
Заради тих, хто і без вас живе…
Живіть для тих, хто серцем вам подібний,
Хто душу вам і серце віддає.

Поделиться: