Звичайне місто. Звичайний бульвар. Звичайна лава. Старенька, пошарпана, зі здертою фарбою. Полита дощем і спалена сонцем вона єдина мала коло себе тінь. Інші лави були позбавлені такої честі й прохолода була на їх стороні рівно стільки, скільки її відкидав будинок напроти. Ця ж лава могла давати прихисток змореним душам майже весь день. Ще й до того, підгодовуючи їх п’янким запахом липи, яка, власне, й притягувала всіх звабливим холодком старих віт. Бульвар і місто, як і липа, мали за собою немало років, але жодного разу так і не оновлювалися. Єдиною пам’яткою колишньої краси можна було вважати шмат тої самої лави, що ще зберіг свій першоколір. Той фарбований острівок був найкоцубатішою частиною на яку, як правило, ніхто не сідав. Але то і все, що виділяє лаву Звичайного бульвару у Звичайному місті. Фарбований шмат і рятівна липа.
Тінь завжди приваблювала людей, особливо у розпалі літа. І відвідувачем лави міг стати хто завгодно: від директора банку до голови міста. Але сьогодні Лава Під Липою приймала звичайного хлопця - юнака, що любив допомагати. Чи то надмірне виховання, чи завелика кількість книжок, прочитаних у дитинстві, чи постійні травми через захоплення боксом, але сенс свого життя він убачав у допомозі. Усім, повсюди, завжди. І зараз, опинившись на лаві звичайного бульвару, він не покидав цієї думки-ідеї.
"Допомогти людям. Напевно, хтось зараз потребує моєї допомоги. Людина чекає на мене, а я навіть не знаю де вона.. Я мушу піти..." - "хруск" - і благородна думка згубила кінцівку. "Пожежа! Це хрускіт від полум’я! Де? Де що палає?!" - злякані очі хлопця почали шукати девяти-поверхівку, що зайнялась піонерською ватрою і палахкотить із яскравістю маяка, людей у паніці, що бігають довкола неї, десяток "пожежок", що мчать на допомогу з усіх куточків міста. Але ні. Цього не було. Ніщо не палало й ніхто не бігав. "Пожежки" стояли в своїх гаражах і нікуди не поспішали. Розчарування. Глибокий приречений видих. То була кішка. Довгий замислений погляд й заплющені очі. Голова, відкинута назад і повне розслаблення. Але ні. Що це? Щось заважало. Ключі. Ну звісно! Ключі й телефон у задній кишені. Тепер все чудово. Спроба прийняти колишню позу. Спалах. Раптово - ідея. Він знав, що робити. Так.. від машини, під’їзд, від квартири. Знайшов! Найгостріша відмичка, що пускала до домівки коханої. Кілька хвилин. Все, справу зроблено. Тепер лише чекати. Перевірив телефон на наявність дзвінків і ввімкнув режим, де дзвінок найгучніший. Вагався хвилину, встав і пішов. Тепер він чекав. Чекав на дзвінок. Дзвінок на номер, який він лишив на лаві, вишкрябавши на деревині "096 538 23 44 Oleh. If you need help." Він навмисне написав англійською, аби клієнтура була ширшою. Продумано, що ще сказати.
А Лондонський час поступово близився до 19:00. Це означало, що незабаром місце під липою буде зайняте новою особою. Кожного дня, в один і той самий час, немолодий чоловік у капелюсі покидав своє звичайне місце перебування і йшов до Лави Під Липою. Він ніколи не зраджував своїй традиції і, напевно, не лише їй. Жодного разу не будучи в Британії, цей прихильник сірих костюмів найбільшою радістю для себе бачив слідування англійським традиціям. Не можу сказати, що кожний, поважаючий себе лондонець щодня о сьомій ходив до парку, але за неприязню до чаю псевдо- англієць зі Звичайного міста, напевно, вирішив замінити це смакування "індійського бур’яну" на посиденьки під липою. Так чи інакше, цей поціновував англійської культури щодня вибирався на бульвар у пошуках натхнення. Вже 20 років він заробляв собі на життя живописом і в нічім іншім себе вже не бачив. Колись давно, будучи хіпі, він намагався знайти натхнення у дурмані, але коли ці спроби призвели до кількамісячного лікування – вирішив черпати ідеї в природи, і самим лише спогляданням.
Маючи звичку бути консервативним, "художник-англієць" умостився на звичне для себе місце напроти ліхтарного стовпа, що ріс із землі на іншому боці бульвару, і почав розглядати плитку під ногами. Така статичність панувала недовго – повз нього пронісся хлопець на ВМХ, і дядечка втратив побутуючу в його думках до цього думку про кубізм і метеликів неправильної форми. Розчарований у плитці, він вирішив більше на неї не дивитися, а лише топтати і одразу ж перейшов до виконання. Через кілька хвилин його постать сховалась за поворотом в кінці бульвару, а напис Oleha так і лишився непоміченим, адже був розміщений якраз напроти ліхтарного стовпа, що ріс із землі на іншому боці бульвару.
А день, тим часом, близився до кінця і лава очікувала нову порцію паломників. А ось і новий відвідувач – самотній пілігрим вподобав її солодкопахнучий холодок. Досить молодий, ще не втративший природної гнучкості кінцівок і розуму, до лави прямував послідовник Ньютона і Галілея – фізик-початківець. Недалекий на перший погляд, цей юнак був галактично глибоким. Галактично не лише як показник бездонності, а й як натяк на астрономічний нахил його фізичного вчення. Отже він прямував до лави. Ні, не прямував. Він просто нісся до неї на своїх невидимих крилах із фізичної туманності зі швидкістю світла і щось натхненно нашіптував. Напевно, благав Бога надати йому швидкості тахіона. Але то не так важливо.
Подолавши "S" від початку бульвару і до лави, парубок умостився на цій матеріальній точці та поринув у роздуми. Періодичні зітхання та смикання давали зрозуміти, що в його мозку побутує певна думка, яку він, нажаль, не може спіймати. Уже місяць цей юнак працював над формулою визначення маси галактики за кількістю зір на прямій від Землі до Юпітера. І кожного разу, коли б здавалося він її повністю вивів, щось йшло не так і формула виявилася невірною. Він, навіть, почав ходити до церкви по п’ятницях, хоча раніше вважав цей день нечистим. Свічки за здрав'я, молитви тричі на день, свята вода натщесерце – ніщо його не рятувало, формула так і лишалась неточною. Сьогодні останній день. Завтра він мусив здавати роботу професору і захищати її перед кілька-сотенним залом колег. Це провал. Він не встигне. Навіть якби попереду був ще місяць. Відчай, паніка. "Боже, дай мені сили. Дай мені хоч якийсь знак. Боже, благаю." І тут, ніби посланий з неба, до його ніг упав м’ячик. Маленький м’ячик, яким грався хлопчик на сусідній лаві. "Дядю, подайте" – юнак нахилився за синьою сферою. Кілька секунд – і м’яч уже був у руках у дитини. Яка прикрість. Жодної думки. Ні, це не знак. Час вже іти. Юнак повернув голову до речей і раптом помітив щось дивне: "4 u" "Тю, що це значить? " – секундний ступор і руки знов потяглись до паперів. "Стоп. А що, якщо? Точно. Еврика! Це геніально! Помножити. Збільшити U в 4 рази. Все вийде. Тепер уже точно. Так просто. Дякую, Боже! " Встав і пішов. Побіг. Швидше, поки думка ще не згубилася серед сотень молитов, які так старанно завчив. Дивний, наївний, набожний фізик-астроном.
Минув вечір і ніч, настав новий день. По бульвару бігали сонячні зайчики, а по вулицях – люди. Серед них і наша нова героїня – дівчина років 20-ти, що завжди була заклопотана й весь час кудись поспішала. Ось і цього разу вона знов десь бігла. Скуйовджена, розхристана, з оберемком паперів і ранковою кавою, вона все-одно виглядала чудово. І якби, в цей момент, вона підняла свій погляд та роззирнулася довкола, то побачила б з десяток захоплених поглядів, втуплених у її постать. Проте, дівчина цього не зробила. Вона поспішала і це було видно із розгубленості, яку вона щиро випромінювала. І без того незручну позицію доповнив телефонний дзвінок. Дівчина полізла за ним у кишеню і звільнила паперам шлях до тротуару. Кава теж відчула свободу і полетіла униз, на щастя, нічого не заляпавши. Швидко завершивши телефонний діалог, дівчина впала наприсядки і почала збирати А-4, розкидані по тротуарній плитці. Ноги швидко заклякли і їй довелося сісти на лаву. Кількахвилинне пхання паперу до папки – і долі вже не було жодних слідів від колишньої втечі. Зморена згрібанням документації, пані вирішила трохи перепочити і скуштувати нарешті свою каву. Та виявилася бридотою і юнка, не без розчарування, вказала їй на смітник. "І чому я весь час її купую? Знаю, що ненавиджу, але все-одно купую. " – монологічний докір собі, секундна пауза і молоде тіло знов помчало в ранкове повітря. Дівчина зникла, але згадка про неї лишилась лежати під лавою. Один єдиний аркуш, що зміг сховатися від її пильного ока і тепер мирно лежав долі, якраз напроти ліхтарного стовпа, що ріс із землі на тім боці бульвару.
День уже вступив у свої права і у Лави Під Липою мала б початись кількагодинна фієста, як завжди у розпал робочого дня. Але цьому не судилося статися. І не лише цьому. Нездійсненним виявилось і бажання псевдо-англійського художника попрацювати над новим полотном, а все через клятий ремонт у сусідньому під’їзді. Все б нічого, якби кімната, відведена під майстерню, не межувала зі сходами наступного під’їзду. Ані намагання абстрагуватися від гуркоту, ані спроби переговорів не призвели до успіху і тому, нещасній митець, до якого нарешті прийшло натхнення, вирушив на пошуки іншого місця, більш придатного до втілення нової ідеї в життя. Він прямував до тої самої Лави Під Липою. Не звиклий зраджувати своїм звичкам, він, як завжди, умостився напроти ліхтарного стовпа. Очі блукали у пошуках матеріалу для творчості, а думка старанно берегла нову ідею. В кишені, як завжди, спочивав олівець, передбачливо покладений туди багато років тому на випадок раптового спалаху натхнення поза майстернею. Але то і все, що було у нього із мистецького приладдя. Обурений власною недалекоглядністю, він проклинав людей, що колись давно вирішили замостити "благородний земляний покрив" цією "жахливою плиткою", на якій "навіть намалювати нічого не можна, бо така сіра і нерівна". Розчарування. Приречений видих. Ніби з докором він погляну на винуватицю своїх розмірковувань і поринув у замислене її споглядання. "Що це? Якась дивна біла пляма. Ні, то аркуш. Біленький, чистенький А-4, що лишився від дівчини, яка завжди поспішає. Боже, яке щастя! " – чоловік швидко підняв аркуш і почав малювати. Через деякий час робота була закінчена і, навіть намальований одним лише простим олівцем, цей пейзаж, здавалось, дихав усіма фарбами світу. Яке полегшення. Приємно бачити свою думку втіленою у життя. Посмішка сяяла на обличчі митця так яскраво, як і сонце в небі. Все здавалось було чудово. Аж раптом, спокій було порушено: "Ви знайшли його? Боже, яке щастя! Я думала вже не знайду. Читаєте? Не можете нічого зрозуміти? Ну то звісно, це ж додаток до висновків. Я місяць розробляла цю схему, так намучилася.. Ну то зайве, навряд вам цікаво. Дякую вам, віддайте мені аркуш, будь ласка. Я поспішаю. " та сама дівчина, що кілька годин тому згрібала папери серед бульвару стояла перед чоловіком і вимагала свій додаток назад. Цілком логічна вимога. Вона працювала, думала, розраховувала, вираховувала і перетворювала це все у схему. Немаленька робота, правда? І вимоги повернути цілком логічні. Але ж у кого вона його вимагала. Не просто чоловічок у сірому костюмі, це – людина творчої долі, художник з 20-річним стажем, що сенс свого існування вбачав у написанні картин. І тут, після стількох місяців безнадійної творчої кризи, йому нарешті вдалося створити щось гідне, по-справжньому прекрасне..яке хочуть відібрати. Ні він так просто не здасться. Якась там схема. Пфф. Та він їй хоч 10 таких намалює, але "полотно" не віддасть.
Дві безнадійні душі, що потонули в своїх принципах і вперто не хотіли з ними розлучатися. Дві полярно різні людини по різні боки аркуша. З одного – схема, розроблена амбітною дівчиною для досягнення давньої мрії. Цифри, лінії, чіткі вирази і холодний розрахунок. З іншого – малюнок, зроблений видатним, проте давно всіма забутим, художником у пориві натхнення, що міг би стати початком у його поверненні до творчості. Колір, штрихи, плавні переходи, краса природи і бачення душі. Дві різні людини, два різних світосприйняття. І жоден із них не хотів поступатися. Два впертих створіння, мов ті олені, що зчепились рогами. Мовчанка. Довга, напружена відсутність слів.
"Ну дайте, я хоч гляну що ви там так відчайдушно захищаєте! " – не витримала дівчина. - "Заради чого ви зіпсували мою схему. Сподіваюсь там щось справді гідне ваших нейронів.. " Вона вихопила аркуш і сіла поряд з художником. Хвилина. Дві. Її очі схвильовано блукали по малюнку. Швидкі покліпування – вона явно не знала, що сказати. Пильний погляд у очі і тяжкий видих.. "Це.. Це неймовірно. Що ви зробили? Як ви це зробили? " – і знов її очі порівнялись з його. Псевдо-англієць не знав що робити і що сказати – в нього вперше таке питали. "Це просто природа. Звичайна природна буденна краса.. " Дівчина нервувала – вона, вочевидь, кудись поспішала."І в чім же ця ваша "буденна краса"?" – гострий допитливий погляд. "Та ось..хоча б у цім ліхтарі! Тільки спокійно. Не поспішайте. Милуватись потрібно у спокої".
І вона більше не поспішала. День йшов на спад, сонце повільно хилилось на захід. Липа як і раніше насичувала повітря своїми пахощами, а два колишні вороги сиділи на Лаві Під Нею і милувались ліхтарним стовпом, що ріс із землі на тім боці бульвару.

Поделиться: