-Він точно мертвий?-Я почув віддалений, але такий знайомий чоловічий голос. Можливо його власник стояв в кількох метрах від мене.
-Так. На всі сто. - Відповів інший голос який був вже буквально поруч. –Від ножового в живіт. Але це не причина смерті.
-А в результаті чого? – Запитав перший голос вже під гарчання собаки. Враховуючи тембр це була німецька вівчарка.
- Причина смерті – це…
Почулися чиїсь кроки та жіночий голос:
- Хлопці , ви ще довго?Бо мені треба знати чи відпускати чергову машину чи ні. В них там виклик - бійка здається.
- Як хочеш Жанетто. Якщо залишишся, то ми тебе з Герцогом завеземо додому. Правда Герцог?- сказав голос, що був віддалений, після чого, я почув ствердний голос вівчарки.
- Ловлю тебе на слові,Ваня. –Відповіла Жанна.
- Ей, Жанетта Пемитрівна. Ви їдете з нами чи ні?- почувся грубий чоловічий голос. Цей же голос звучав вище інших,можливо на узвишенні.
-Ні. Я залишаюсь.
- Тоді ми поїхали. –Після пролунали важкі кроки, звук закриття дверей та гул машини, що від’їжджає.
Далі тиша. І в цій тиші можна було чути плескіт води, посвистування вітру. Мені стало цікаво, що відбувається…і спочатку зарухалась моя ліва рука, після цього почали рухатись всі інші кінцівки, та я підняв голову, при цьому відкрив очі. Моє тіло лежало в невеликому приміщенні з купою сміття. Крім мене тут було ще троє живих та вівчарка. Один чоловік стояв до мене спиною, можливо це він оглядав моє тіло, а жінка, другий чоловік та пес навпроти - коло виходу. Собака на кличку Герцог загавкав у мою сторону, після чого силует чоловіка подивився в сторону куди направлявся цей звук.
- Герцог!Ти чо…!- та не встиг закінчити своє запитання, як зрозумів у чому справа. До того моменту я вже почав вставати.
- Шоб мене качка копнула! – Закричав він, після чого вихопив пістолет з кобури та вистрілив весь пістолетний магазин у мене. Та мені все рівно. В цей момент оглянувся чоловік, що стояв найблище до мене, і так різко покрокував назад, але перечепився через власний кейс і з нецензурною лексикою полетів на землю, та я пірнув у тишу,і вчепившись у його сорочку та поставив на ноги. Якраз Ваня перезарядив український пістолет “Форд”.
- Ша! –прогарчав басом я. Це і зупинило ще один залп. – Я нічого з вами робити не буду.
Ми кілька хвилин просто стояли, і всі присутні з жахом дивились на мене, а я в свою чергу дивився через на став. До мене дійшло, це приміщення колишнього пляжу “Поплавок” котрий працював в місті до кінці 80-х років минулого століття.
Пройшло близько двадцяти хвилин поки цю гру в мовчанку не закінчив Ваня:
- Еммм…Капкан, ти пам’ятаєш, що з тобою сталось?
- Так. Я кинувся дівчину захищати, і мені ножем в живіт тикнули…
- Стоп. Капкан? Ваня, ти ж казав, що його звати Аркадій.- перервала нас Жанетта.
- Петрівно, це окрема історія!- відповів їй Іван, після чого знову заговорив зі мною.-То що далі?
- Я можу впевнено сказати, що їх було двоє і вона пов’язані з мисливством або рибальством.
- Чому ти такий впевнений в цьому?
- Тому, що вони професійно вправляються ножами.
- І ще тебе тикнули саме професійним мисливським ножем. І при чому вміло.
- Мдааа…Во історія.-сказав Ваня.
Ми знов кілька хвилин мовчки. Було чути шум води та плескіт хвиль. За час, що ми говорили стемніло, та включились вогні нічного Тернополя. Дорогою коло ставу їздив транспорт і чувся тихий гул цих дивних “світлячків”. Я чомусь згадав пісню ”Дивне місто”. Всі присутні тут теж милувались цим незвичним для міських жителів краєвидом. Ваня відкашлявся і звернувся до судмедексперта , що мене оглядав:
- Андрію, зробиш медичний висновок по цій рані? –помахом голови він показав на мене.
- Легко. Завтра до обіду зроблю, якщо іншою роботою начальство не завалить. –відповів Андрій.
- О, до речі, Аркадій. Дівчина, що ти її кинувся захистити симпатична? – запитав у мене Ваня.
- Так!- відповів я своїм привичним басом. – Дуже! Я її відносно недавно зустрів, але полюбив з першого погляду.
Справа промайнула тінь і Герцог повернув туди голову видавши звук запитання. Після чого в дверях зявилася постать жінки, яку я одразу впізнав, це була Настя, дівчина яку я любив і захистив. Я її любив називати дівчина з волоссям кольору крила ворони. Коли вона заговорила її голос звучав, як завжди дзвінко, але я зрозумів, що вона плакала:
- То це ти підкидав мені квіти та вірші?
- Так. Я. – моя відповідь була коротка та зрозуміла.
- То чому зразу не сказав про свої почуття?
- Я боявся, що ти мене відштовхнеш.
Настя покрокувала до мене, я теж зрушив з місця і рушив їй на зустріч. Коли ми наблизились досить близько вона обійняла мене .Я був здивований, але теж обійняв дівчину, яка плакала. Раптово я відчув біль у животі, холод у тілі та тепло в грудях. Через секунду я почав втрачати свідомість. “Що це? Я помираю? Але ж я вже мертвий!...”












Я отямився вже в лікарні. В мене боліло все тіло, але мені вдалося підняти голову, хоча очі все ще не привикли до світла.
- О,наш герой нарешті прокинувся. - пролунав чоловічий голос.
Нарешті мої очі привикли до світла і я розгледів палату. Вона була на шість хворих, але зайнято тільки два ліжка з моїм. Мій сусід був не худий чоловік за сорок.
- Тобто герой?- запитав я хрипким голосом.
- Ти що не знаєш?Ти допоміг зловити двох небезпечних маніяків, хочу й получив ножем у живіт.
Раптово відкрилися двері та в палату зайшли Настя та Соломія.
- О, Аркадій ти вже опритомнів? Нарешті. А то ми вже подумали, що ти впав у кому. До речі,це тобі .- першою заговорила Соломія, також вона дала мені невеликий пакет .
- Дякую. Я теж тебе радий бачити. – відповів я.
Соломія хоч і була моєю молодшою двоюрідною сестрою, але ми вже давно спілкувались наче рідні брат і сестра, ще й однолітки.
- Я напевно на процедури піду. – сказав мій сусід, після чого взяв рушник і вийшов.
- А це від мене .- сказала Настя тільки двері зі скрипом закрились.
Настін пакет виявився дещо важчим, обидва пакети я поставив зліва на тумбочку, де вже стояли кружка з намальованими там залізними капканами, миска в якій були яблука та ложка. Дивний натюрморт - проскочила в мене думка.
- До речі, ти як?
- Якщо не зважати на живіт, то хоч зараз в бій. Таке враження, ніби я проспався після безсонної ночі.
- Все в тумані?
- Ні. Сил багато.
Нашу спокійну розмову перебило гучне булькання Соломіїного живота. Вона підбігла до моєї тумбочки витягнула звідти туалетний папір і вибачившись вийшла закривши за собою двері.
- Так, дивна в тебе сестра. –сказала Настя - Хоча й тебе нормальним не можна назвати.
- Взагалі-то вона моя двоюрідна сестра. І ми всі ненормальні, просто кого з ким порівнювати. До речі, а що сталось в той вечір? Ну коли…- я поклав руку на живіт.
Дівчина посміхнулась та взяла мою ліву руку. Тепло її руки та легкий біль рани від ножа давали мені знати, що я живий.
- Навіть не знаю, що сказати. Після того як ми обнялись, в тебе відкрилась рана, після чого ти втратив свідомість. Після чого Андрій констатував, що ти живий.
- Мда. Дивина тай годі.
Через кілька хвилин вернулась Соломія. Ми ще поговорили півгодини, коли прийшов лікар і попросив, що б мої гості прийшли в інший раз.
Мене виписали вже через місяць. Живіт все ще давав про себе знати, але мені було байдуже. Під час перебування в лікарні стались деякі цікаві історії, але не настільки, щоб описувати їх.
Під час виписки мене з лікарні я зрозумів, що Тернопіль приховує ще багато дивних та цікавих пригод.
Але це вже інші історії - дивні, містичні та несподівані.


Поделиться: