Ламана лінія між темно-зеленими, майже чорними, трикутниками гір та густофіолетовим захмареним небом манила в далину своєю таємничістю. Гіпнотичний ефект підсилювала, передражнюючи складки рельєфу, друга, розміщена вище. Здавалося, що там знаходиться ще один, набагато вищий хребет. Між тим, це були всього-навсього менш насичені вологою і через те більш світлі хмари. Морок глупої ночі, що опускалася на зволожену недавнім легким дощем землю, поступово згладжував обидві лінії. Невдовзі верхню, створену лише хмарами вже неможливо було розгледіти.
Легкий вітерець шелестів темними кронами дерев. «Кисіль», що закривав небо, не пропускав від зір чи місяця жодного променя світла. Під хмарами теж ніщо не порушувало пітьму. Та все ж ніч дозволяла, хоч і не у дрібних деталях, розгледіти невеличке штучне озерце посеред парку. На алеях парку можна було роздивитися трохи більше – у темних тінях вгадувалися лавочки, кущі та більш товсті стовбури дерев, подекуди циліндричні урни для сміття. Щоправда, далі від стежок ніч не дозволяла себе розглянути – в глибині парку поміж дерев було дуже темно.
Озеро-став було видно добре – за (очевидно бетонним) бортиком знаходилася посипана дрібним гравієм досить широка доріжка, доволі пристойна смуга трави, і вже аж потім починалися дерева та кущі.
Вони вподобали собі лавочку під густим кущем бузку, якраз навпроти гір. Пейзаж перед їхніми очима: озеро, протилежний беріг з продовженням парку, величні гори за кронами дерев, спокійна сталість неба, приємний подих вітру, аромат бузку, - все навкруги заохочувало до кохання. І вони не марнували часу. Їм було добре разом. Дуже добре. Вони кохали одне одного.
Запізніла (певно, «проспала» все на світі) крапля дощу упала в озеро, ненадовго створивши маленьку хвильку. Вони у цей час теж якраз були «на хвилі». Згодом, ще трохи поголубивши одне одного вирішили покинути це місце. Як на зло, саме біля їхньої лавочки сміттєвої урни не виявилося. Не довго думаючи він, сильно розмахнувшись, пожбурив використану гумку в озеро. Воно, тихо булькнувши, радо прийняло в себе полімер наповнений, генетичним матеріалом. Вона ніжно скуйовдила йому чуприну, не схвалюючи такі пустощі з природою. Він ніжно обняв її за стан і розвернувши, легенько підштовхнув у бік найширшої алеї. Вона притулилася до нього, обхопивши за плечі, й зробила крок. От так, обнявшись та шепчучи один одному щось ніжне, вони повільно пішли. Озеро довго дивилося їм вслід. Раптом, коли постаті вже майже сховалися у нічній пітьмі, вода ривком, попираючи всі закони природи, безшумно піднялася стовпом. Усією площею озера. Десь разів у три вище бетонних бортиків. Вони наче продовжилися невидимими прозорими стінками. Рідина на мить завмерла, і, наче зрозумівши, що вже надто пізно, повернулася до попереднього стану. Вітер, злякавшись, зовсім стих. Водяна гладь застигла без жодної зморшки до ранку.


Розбуджений пташиним співом, умитий росою літній ранок стрепенувся від гучного щенячого гавкання. Дитяче захоплення навколишнім, здавалося, передалося всій природі. Веселий лемент чувся то тут, то там. Раптом життєрадісне тявкання перейшло у короткий переляканий виск-скавуління. Якийсь тихий звук, наче плюск води, - і тиша...
- Чапі! Чапі! Де ти? До мене!
- Чапі!? От бешкетник... Чапі-і-і! – поміж дерев парку з’явилася постать.
- Чапі!? Чапі!
І, звертаючись до іншої людини, яка вигулювала поважного ротвелера:
- Ви не бачили щеня з білими лапками? Щойно відбігло... Таке непосидюче...
- Ні... Та не могло воно далеко побігти... давайте пошукаємо...
- Чапі! Чапі!? От, лихо... Це того, що без повідка...
- Та ну... Воно ж молоде, хоче бігати. Зараз сам прибіжить.
Пошуки продовжувались. А за спинами шукачів поверхнею озера прокотився товстий вал брудно-зеленої води...


Через кілька тижнів.
- Все! Дістала вже така рибалка! Від самого ранку – нічого. Пішли геть.
- Того року тут непоганий кльов був...
- Знаю. Сам був. Це все екологія... зливають всяку хімію... дився – он опариші як варені...
- Не говори... Слухай, а ти помітив – нас жоден комар не зачепив.
- Ну!
- Навіть мух не видно... точно – екологія. Давай змотуєм вудочки. Тут рибою дійсно й не пахне. А це що за папірець?
- Де?
- Он, на дереві.
- Та то старе...
- Чекай, цікаво. Зникло цуценя. Кокер-спаніель. Світло-коричневий з білими лапками. Ти не бачив? Обіцяють винагороду.
- Облиш. Йдемо звідси…


Погожими літніми вихідними парк радо зустрічає гостей. Тут є де відпочити від міської пилюки, асфальтової спеки та бензинових вихлопів. В обідню пору народу стає менше і ненав’язливий шум стає ще тихшим. Особливо раді природі діти. Їх повно скрізь. Малюки, граючись, іноді відбігають від батьків далі, ніж слід.
Кучерявий хлопчик, з вигляду – років трьох-чотирьох, білою хмаркою стрімко підбіг до бетонної огорожі озера. Зупинився, вхопившись за металеву трубу. Зачаровано застиг, розглядаючи водяну гладь. В мить, коли більше ніхто не дивиться у бік ставу, вода наче вибухає, вистреливши грубою цівкою в бік дитини. Ще мить – і втягується назад, не залишивши на березі ні малюка, ні краплі вологи…
Півторамісячні пошуки не дали навіть натяку на причину зникнення дитини.


Восени озеро вирішили почистити. Дно, вкрите намулом, виявилося на диво чистим – навіть рослин не було. А звільнена з бетонних мурів рідина жвава дзюркотіла річкою щоб згодом прорватися до океану…

Поделиться: