Натхненні потоком струму, в крихких тілах
Вмикаються джерела світла.
Люди – як лампи розжарювання.
1.Трохи Вольфраму

На руїнах хімзаводу гриміла музика. Прожектори вихоплювали з темряви незграбний індустріальний пейзаж. Юрба здіймала руки до спалених небес, з яких щодня лилися кислотні дощі.
На багряній від іржі цистерні танцювало дівча – танцювало добре, відбиваючи підошвами важких черевиків ( по два кіло кожний, не менше ) божевільно – механічний ритм. В неї не надто переконливо виходило вдавати машину, та це вже не мало великого значення.
- Дівчинко чи хлопчику, хочеш розважитись ?
Жертва деградації з усмішкою мутанта.
- Дякую, не варто. – Скромно відповідаю я.
Я не приходжу розважатись в такі місця. Просто слід дістати трохи вольфраму. Тип презирливо хмикає, залпом допиває дешеве пійло з жерстяної банки і йде собі геть.
Музика така гучна, що , здається, динаміки от-от вибухнуть. Я швидко піднімаюсь пожежною драбиною на другий поверх, спираюсь об парапет і флегматично дивлюсь вниз. Натовп ритмічно здригається, зверху він схожий на цілісний організм, на колонію одноклітинних, що паразитує у залізобетонній плоті.
Але для мене вони - це джерела світла, купа ламп розжарювання різної форми і на різну кількість Ватт.
Ну так хто ж з них сяє найяскравіше?
Вдягнувши лупаті гогли, я дивлюся на них очима Електрика - світлі душі в скляних ємкостях. Дівчина на цистерні – 30 ватт, юнак в фосфориціюючій футболці – ще менше. В багатьох вольфрамові нитки обірвані – це по світу скитаються живі мертві. Коли я бачу мертвяка, одразу згадую старовинну пісню, і столітній готичний співак кричить у мене в голові «андед, андед, андед» , доки мене не відволіче щось серйозне.
Я теж мертвяк, але, так би мовити, дещо іншої категорії.
Я зажмурююсь від раптового яскравого спалаху – ось воно, те що треба. Серед біснуватої юрби повільно похитується, зовсім не в такт динамічному індастріалу , світловолоса дівчинка в потертих джинсах і сірому в’язаному светрі. Для людей вона зовсім непримітна і не сексуальна, в’яла і навіть дещо безлика, але не те вони й люди, щоб бути бовдурами.
Зодчі інфернальних сфер завжди дивляться в душу.
Ну от, половина роботи зроблена. Я вдоволено усміхаюсь – тепер залишається лише дочекатись потрібного моменту. Хвилин через двадцять дівчинка пробирається до виходу, і я йду за нею по п’ятам. Вона зупиняється в безлюдному перевулку, аби перевести подих, десь з хвилину просто стоїть, спираючись об холодну стіну. Мені подобається за нею спостерігати. Потім вона дістає цигарку і глибоко затягується димом. ЇЇ душа сяє так, що очам боляче дивитись. Досить бавитись. Я підходжу до неї.
Електрик швидко викручує лампочку з цоколя. Світло гасне, вольфрам повільно холоне. Дбайливо завертає лампочку в поліетиленовий пакет з бульбашками, кладе до кишені. Дбайливо вкриває труп розірваним мішком з-під сміття.
Я знімаю гогли, полегшено зітхаю, піднімаю з землі недопалок і докурюю, всівшись прямо на асфальті поруч з трупом. Це дуже, дуже сумно. Обожнюю свою роботу.

***
Колись я жила з люблячими батьками в просторій квартирі, з євроремонтом, дорогими меблями і гарним краєвидом з вікон. Коли я вбила себе, мене підібрав Люм. Всі останні померли потім – втім, мене вже нічого не хвилювало. При житті я встигла закінчити перший курс на інженерному – цього було достатньо, щоб вирішити мою подальшу долю.
- Дівчинко, як тебе звати? – спитав демон в темному балахоні.
- Євлампія.
- От і чудово. Я - Люм. Тримай. – він простягнув мені кіберготичні гогли і щось завернуте в кульок, - Будеш освітлювати потойбічні сфери.
Я розгорнула пакунок – там виявилась купа ламп розжарювання. Коли я брала їх до рук, вони спалахували на всю свою потужність. Мені залишалось лише вкручувати їх в цоколі, бредучи нескінченними темними коридорами незвіданих світів. Вздовж сірих стін тягнулись труби і дроти, більшість дверей були відчинені – варто було лише як слід штовхнути. За одними виявлялись вулиці мегаполіса, за іншими – непроглядна темрява або якісь руїни. Найбільш потріскані, які ледь трималися на петлях, вели в світ, звідки я померла. Коли я переступала їх поріг і виходила в темний перевулок, час ніби стрімко повертався в той вечір, з якого я зробила крок у вічність, і якщо я затримувалась там надто довго, шрами на зап’ястках починали кровоточити.
Якось я запитала у Люма, чому так відбувається.
- Тебе там не існує, - пояснив він. – Там ти лежиш під метром промерзлого ґрунту. Якщо ти залишишся в світі живих довше однієї ночі, станеш тим же трупом, який твої рідні дбайливо вклали в труну багато років тому. Твоя душа загубиться у всесвіті, і ти ніколи більше не знайдеш себе в первозданній темряві небуття.
- ??
- Не перевіряй, вистачить з тебе одного самовбивства.
На цьому з запитаннями було покінчено. Чесно кажучи, мені не надто подобалось теревенити з демонами.

2. Скиталець

Його звали по-іншому, але він звик себе називати Марком. Він до кісток був дитям великого міста – скитальцем бурхливими у своєму занепаді мегаполісами. Він жив в підвалах і дорогих квартирах, напивався до чортів у барижнях та дегустував коктейлі у віп-ресторанах, кохав бідних та багатих, вродливих і не дуже, жінок і чоловіків, тратив за один вечір десятки тисяч, аби зустріти ранок на смітнику, а коли йому набридало, він купував ще один перстень з блискучим камінцем, крав в супермаркеті пляшку дешевого вина й навідувався в гості до своєї сестри, вручаючи їй свої скромні подарунки й просячись переночувати.
Можливо, вона була єдиною людиною на землі, яку він по-своєму любив.
В той ранок, надто похмурий і надто ранній для візитів, він приїхав на таксі. Йшов дощ, місто розтавало і розпливалось в ріках, на які обернулись дороги. Він швидко вскочив до під’їзду, витер з обличчя пекучі краплини й, піднявшись на останній поверх, делікатно постукав в двері. Відповіді не було. Потім він постукав ще раз. І ще. Подзвонив на мобільний – оператор запевняв, що абонент поза зоною досягання . Після двох годин очікувань Марк дістав з кишені дублікат ключів і ввійшов до порожньої квартири.
На кухні шепотіло радіо, на столі – чашка з недопитою кавою. Холодильник обліплений мухами і записками.
Він вирушив далі.
В кімнаті – звичний домашній безлад. Напівпорожня шафа, купа гарного одягу на дивані – Марк міг побитись об заклад, що Шура переміряла його весь по черзі, невдоволено скидаючи сукні і модні блузи , й знову пішла в затертих до дірок джинсах і якомусь із своїх незграбних светрів. Тільки от куди вона пішла? Це не було в її звичках – не ночувати вдома.
І він відчував, що щось негаразд.
Марк ще раз пройшовся по квартирі, надіючись знайти якусь підказку. Врешті-решт його погляд вхопився за зім’ятий різнокольоровий папірець біля смітника.
«…клуб «Реактор»…божевільний ритм від заходу до світанку…вхід з флаєром вільний…» - прочитав він.
Невже його скромній, меланхолічній сестрі вистачило сміливості тинятись по клубам ?
Все це виглядало дуже, дуже дивно.
Марк зварив собі знайденої на кухні кави. Всівся на дивані, смалив цигарку за цигаркою, довго думав. Потім заховав папірець до кишені, викликав таксі і наказав відвезти до «Реактора» .

3.Месник

Я ненавиджу світло і світ. Я ненавиджу, коли прориває каналізацію ваших слів. Я ненавиджу порожнечу ваших очей і сміття в кишенях брудного одягу.
Я ненавиджу землю, і небо, і Всесвіт з його лабіринтами та коридорами потойбіччя. Я ненавиджу перегідрольних красунь на фаянсових тронах. Ненавиджу того, хто стоїть над усім цим, хоча інфернальців теж ненавиджу не менше. Я проклинаю все живе, і мертве, і ненароджене, і себе також проклинаю.
-Проклинаю.
- Перепрошую?
- Рахунок, будь ласка.
- А, гаразд.
Офіціантка згинула геть. Хвала богам і демонам, чи в кого там це дівча вірить, хоча б перестала стояти над душею. Якщо вона в мене є.
Мацаки депресії пронизували мій розум. Я відчував, як вони буравлять, ці маленькі чорні пагони, плоть моїх думок. Думки-мазохісти радісно верещали щось про небуття і вічні страждання. Я допивав останній келих. Наближався апогей осінньої ночі. Зрештою, тут всі ночі були осінніми.
Я повернувся сюди не просто так, а тому, що ненавиджу і проклинаю. Тому що у мене завжди були незавершені справи. Тому що я хотів зробити Всесвіт інертним, а для цього справедливість повинна бути відновлена. Тобто нехай святиться помста. Байдуже кому, байдуже за що. Якщо є бажання, причина знайдеться.
Гримнули вхідні двері. На порозі з’явився чоловік – в чорних джинсах, шкіряній куртці з латками на ліктях. Волосся стягнуте в тугий хвіст, русяве пасмо над небесно-блакитними очима. Знервованим поглядом він зміряв скромний бар, врешті-решт побачив мене і попрямував до столика в кутку темної тісної зали.
- Коли б моє горе було сльозами… – всівшись напроти.
Я байдуже допив останній ковток вина. На столі самотньо височіла порожня пляшка з-під «Чорнобильської троянди», поблимувала лампочка над головою – певно, скоро перегорить.
- …я б давно заржавів. – Закінчив я.
Отже, це і був клієнт. Я приготувався слухати.
- Минулої ночі мою сестру знайшли мертвою біля « Реактора» - можливо знаєте, клуб на руїнах… Ні ран на тілі, ні отруйних речовин в крові, ні хвороб, що могли спричинити миттєву смерть. Ось це її фото, а ось флаєр, який вона використала того вечора.
- Ви думаєте, це вбивство?
- Я б не звертався до вас, якби знав напевно.
Згріб до кишені фотографію і безглуздий папірець, пообіцяв бути на зв’язку. Про ціну розмов і бути не могло – всі, хто до мене звертався, знали її наперед.
Я так і лишив його сидіти за столиком в напівтемряві. Що ж, нехай в повній мірі скуштує страждань і самотності, для того й з’явився на світ.
До речі, його звали Марком.

4. Трохи Вольфраму

Дев’ять ярусів донизу, десяток хаотичних поворотів. Темрява лилась із ніш, із напівпрочинених дверей, із проклятих навіки душ, які стали джерелами безодні. Темрява, змішавшись з кров’ю, пульсувала в наших артеріях.
Темрява жила власним, навіть Люмові невідомим життям, і жадібно поїдала скупе світло. Вольфраму надовго не вистачало.
Я прийшла до Люма на світанні – втім, тут не було розмежування на дні і ночі. Він сидів на потрісканій бетонній брилі, бавлячись обірваним дротом. Дріт розсипав букети феєрверків, схожі на міріади зірок. В очах демона – чорній гладі незвіданих гріхів – відображувався всесвіт. Я не могла його ненавидіти, але й не могла нікого любити. Моє серце не стало каменем, воно перетворилось на лічильник, що вмів рахувати лише кількість Ватт.
Перехопив погляд, поманив кістлявою рукою – «Що там у тебе?».
Я простягла Люмові лампу розжарювання – вона світилась гарно, яскраво і рівно.
На мить мені згадалась та дівчина на холодному асфальті, і захотілось лишити лампочку собі. Заховати в своїй келії, вкручувати в цоколь лише на роковини власної смерті…
- Євлампіє, ти найкраща.
- Що?
- Ніхто ще не виконував роботу так добре, як ти. Дякую.
- То пусте. Але мені приємно.
Я розвернулась, так що підошви черевиків скреготнули об підлогу, й пішла собі геть, знаючи, що Люм буде довго дивитись мені вслід. Насправді його ім’я було довшим і латинізованим. І означало «Сяючий».
***
Досить з мене роботи. Заховати гогли куди подалі. Досить електрики, досить демонів. Вечір суботи собі залишаю. Собі – цілу вічність. Амінь.
Місто кликало стогоном і криком, і фосфорно-неоновими вогнями, і тлінням, і дощем, і мороком, і сто років тому зжовклим листям, втоптаним в асфальт. Я відповідала на його запрошення швидкими кроками по порожній вулиці. На місцевість наповзав отруйний смог. Безглуздо турбуватись про здоров’я, коли ти вже мертвий.
Я прямувала на цвинтар.
Цвинтар знаходився на окраїні – а колись від міста до нього було декілька кілометрів.
По дорозі я зайшла до крамниці, де продавались живі квіти – доволі дороге задоволення, варто зазначити. Їх нині вирощували лише в теплицях – яка ж бо троянда витримає вічний холод і кислотні дощі ? – і далеко не всі могли дарувати їх своїм коханим і коханкам.
Продавщиця читала з комп’ютера книгу , і тому не одразу помітила, як я зайшла. Я чомусь довго її роздивлялась – бувають же гарні люди. Цікаво, скільки…стоп. Я не на роботі, аби вичислять Вати чужої душі.
Повертати борги своїй скорботі. З двома блідо-жовтими трояндами в руках, з купою гріхів і печалей. В пеклі не горять, там замерзають, вічність блукаючи наодинці з собою темними катакомбами.
Цвинтар зустрів мене напівпрочиненими воротами – так ненав’язливо запрошуючи, так по-дружньому, так звабливо, як в ті часи, коли смерть була для мене загадкою. Я неквапливо увійшла до цього бастіону вічної меланхолії, аби впізнати своє фото на одному з надгробків. Троянди – це для мене. І траур мій – по мені ж.

5. Месник

Отже, я взявся за роботу. Перш за все того ж вечора подався до «Реактора» - огидне, мерзенне місце, якщо бути відвертим, а от відвертості мені не бракувало ніколи. Божевілля тут розпочинається після опівночі, а коли я переступив поріг, ледь починало сутеніти. Істота без визначеної статі шкребла шваброю по відшліфованій бетонній підлозі, наводячи порядок перед наступним шабашем, який знову розтрощить тут усе, наче ядерний вибух, зливаючись з музикою в п’яній оргії. За барною стійкою стояв зморщений як сушка чоловік, протираючи келихи. Я попрямував до нього, всівся на високому стільці й замовив пива. Коли він подавав мені кухоль, я розгледів на його зап’ястку татуювання – рукостискання смерті та людини, й таким чином переконався у своїх підозрах. Бісові демонкрати. Бісові інфернальці. Бісові біси.
- Значить, співпрацюєте…
- Що?
- Мене завжди цікавило, яку користь мають підлабузники демонів… невже ви надієтесь, що ті чекатимуть вас за брамою потойбіччя з відкритими обіймами?
- Поняття не маю, про що ви.
- Ще й як маєте. Так хто з НИХ тут розважався учора? – запитав я, з усмішкою тягнучись за пістолетом.
Бармен злякано зазирнув до чорного як вічність дула й застиг на місці.
- Ну?
- Я не можу…ааа-аай-яййй!!!...гаразд, тільки тихо, гаразд… була одна дівчинка… з інфернальців …а вам то що до того?
- Це вже моя справа.
- Облиште краще це діло, вона не з дрібних демоненят. Такі на людей полюють не з голоду, вони душі збирають.
- Що за дівчинка?
- А мені звідки знати? Наче б то з Люмової свити.
- Люциферової?
- Так. Люциферової… Люмової. ВОНИ його називають так.
Я допив своє пиво, люб’язно попрощався й подався назад до міста. Що ж, тепер по крайній мірі я знав, з ким матиму справу. Це було так легко, що я навіть трохи розчарувався, не підозрюючи, які випробування приготували мені демони.


6. Скиталець

Йому ніколи не було так боляче. В одну мить все позбулося сенсу, нечувані гріхи та розваги втратили свої барви, і Марк сидів у брудному дешевому барі, запиваючи горе алкоголем, а алкоголь закушуючи відчаєм. З величезним подивом він виявив, що у нього є душа – тому що вона боліла. Біль не може бути ефемерним, і нікому не прийде в голову сумніватися в його існуванні. Єдина рідна йому людина більше не ходила по землі, вона в ній лежала. Це було найсумнішим усвідомленням.
- Привіт.
Марк підвів голову і побачив дівчинку років 15-17, в гротескних окулярах зварювальника, чорній футболці з надписом на незрозумілій мові й рукавичках до ліктів. Власне, він навіть не одразу зрозумів, якої та особа статі, але придивившись уважніше до рис обличчя, зробив висновок, що для юнака вони надто вже ніжні й витончені.
«Певно, малолітня наркоманка,» - відсторонено подумав він, роздивляючись незнайомку. «Он бліда яка. І окуляри щоб не помітили по очам, і рукавички щоб слідів від голок не видно було…»
- Сідай, - кивнув він їй. – Будеш коньяк ?
- Мене Євлампія звуть. – сказала вона, беручи чарку.
Він зронив на стіл голову і лежав так хвилин п’ять. Дівчинка терпляче мовчала.
- От скажи, Єв…Єва?
- Євлампія.
- Так, перепрошую, Євлампія…а по-лагідному тебе Лампочка називають, так?...хе-хе… скажи, для чого, по-твоєму, живе людина на світі? І для чого помирає?...Для чого помирає, якщо є для чого жити? І чому не поспішає вкоротити собі віку, коли життя не має сенсу ?
- Не знаю, - сказала вона після невеликої паузи. – Мабуть живе в пошуках кращого. І вбиває себе – в пошуках кращого. А сенсу немає. Ніде.
Марк відчув, що починає тверезіти, і хильнув ще гіркого-прегіркого коньяку.
- У вас не буде випадково цигарки ? – запитала Євлампія.
- Ой, закінчились … офіціанте! Принесіть цигарок! От же чорт…немає каже. А поїхали до мене! – випалив раптово Марк. – І цигарок по дорозі я тобі куплю. То як?
- Поїхали. – знизала плечима дівчинка. – Чому б і ні?
Він подумав, що ще не зустрічав таких сміливих дівчаток-підлітків. «Вона ж неповнолітня! Потім у мене можуть бути проблеми…та які проблеми, вона ж наркоманка! До міліції скаржитись не піде, це точно. Певно, так собі і заробляє…от і добре. Дам їй потім пару сотень»

7. Трохи вольфраму

Ми поїхали до нього додому. Душа Марка сяяла так, що я не ризикнула знімати окулярів. Він купив нам ще випити і кілька пачок цигарок. Я бачила, що він у глибокій печалі, але коли ми увійшли до його квартири, зрозуміла причину. Тут жила та дівчина, чию душу я забрала в «Реакторі» - на стіні в коридорі висіло кілька фото, на деяких з них вони з Марком були разом.
«Дружина?Ні…і не коханка, це точно. Сестра. Так, стовідсотково, сестра…»
Я не стала довго гратися. Мені справді було дуже жаль, але я – демон, і така вже моя робота. Я швидко забрала те, що треба, загорнула за звичкою лампочку в поліетиленовий пакет з бульбашками і пішла геть.

8. Інферналіум

Мій батько ненавидів своїх дітей. Молодшого сина він прирік на страждання, а старшого вигнав з дому. Втім, з тих пір пройшло багато тисячоліть. Я вже і не злюся, і не жалію. Просто підбираю душі. Вони – єдине, що розсіює первозданну темряву, якою наповнені катакомби Інферналіума. Іскорки, від яких колись запалювали свічки. Вольфрамові ниточки, які змушують лампочки сяяти. Я і сам колись був таким – сяючим, натхненним. Люди в дечому навіть подібні до мене. Я їх, плагіаторів, ненавиджу.

Я випустив зі скляної ємкості душу однієї дівчини.
- Де я? - запитала вона.
І я відповів, що в пекельних сферах.
- Що зі мною буде ?
- Ти будеш розсіювати темряву.
- Якщо це пекло, то де ж вогонь?
- Вогню немає. Немає світла. Ти горітимеш, доки не станеш порожньою. А потім підеш у вічність.
- Гаразд, - мовила її душа. – Я буду світлом, щоб потім стати темрявою.

Я вкрутив нову лампочку на місце перегорілої.

Коли на Землі починав жевріти світанок, прийшла Євлампія.
Всесвіт жартував зі мною семантично – сакральними смислами, зводячи з тими, хто носить дивні імена. Євлампія – це ж майже Єва. Спокушена знаннями. Єва, яка рахує Вати і збирає лампи розжарювання. Інферналіум не обійшла стороною індустріалізація…
Мало демонів. Мало вольфрамових сплавів. Ми не хочемо бути темрявою, але з часом неодмінно стаємо її джерелами.
- Що там нового у світі людей ?
- Все як завжди – розпуста і страждання. От, візьми. До речі, це брат тієї, що я принесла минулого разу. Він був добрий до мене, хоч і хтивий... і говорив про філософію. Його звали Марком.
- Ти пізно сьогодні.
- Знаю. Аж старі рани болять.
- Будь обережна.
Вона нічого не відповіла мені, але, йдучи, прошепотіла сама до себе : «Так мені і треба».
Це мене тривожило. Я знав її надто добре, аби ігнорувати випадкові фрази. І, будьте певні, коли хтось вбиває себе раз, то зробить це й вдруге. Карма, панове…

9. Месник

Я чатував щоночі у «Реакторі» майже тиждень, але дівчинка, про яку розповів бармен, так і не з’явилася. Натомість я винищив кілька дрібних демонів, які вельми були охочі до людської плоті та крові. Власне, мені було все одно щодо їхніх гастрономічних вподобань, але однією з жертв став юнак, котрого надто вже любила його подруга. Любила настільки, що готова була заплатити за помсту і власним життям, і душею. А мститися – це, будь вона проклята, моя робота. І якщо я вже беруся за справу, то доводжу її до кінця, навіть якщо замовник помер. Власне, це і сталося з Марком. Я знав, хто забрав його душу – та ж сама інфернальна дівчинка, яка вбила його сестру. Тільки от поки що це знання мені не приносило жодної користі.
Але я не мав наміру відступати. І як тільки робота буде виконана, я заберу свою законну плату.
Тому увечері сьомого дня, того самого, коли Бог створив людину, я підійшов до бармена і мовив:
- Хочу стати демонкратом.
- Що?
- Багато чого трапилося зі мною за цей тиждень...мені відкрилося справжнє розуміння речей. Коли б ви могли провести ініціацію?

10. Демонкратія
Демонкрати збираються на руїнах незліченних промзон. Божевільні погляди, пошрамована шкіра, чорне лахміття. Старійшина гатить у округлі боки цистерни, народжуючи зловісний ритм, і кричить щось на ламаній латині. Демонкрати танцюють. Демонкрати викликають демонів, якими самі б воліли стати.
Іноді я приходжу до них. Врешті-решт, це вони охороняють браму між світом людей та Інферналіумом, так що варто віддати їм належне.
Я з’являюся опівночі й приношу з собою штамп, який залишає на тілі подобу татуювання – рукостискання смерті і людини. Це для неофітів. У всіх демонкратів це зображення викарбуване на зап’ястках – якраз там, де ріжуть вздовж. Де у мене шрами, що відкриваються на світанні.
Люм ставиться до демонкратів з відчутною долею презирства – втім, має право. Ті, хто родом з людей, відносяться до них більш лояльно. Я, наприклад, ніколи не збираю серед них вольфрам.
Опівночі цих дивних людей збирається чимало – сотні воронів на долині трупів, сотні демонкратів злетілося виклювати байдужі очі мертвої цивілізації…
Вони перші запропонували нам союз замість війни - у світі, що здригається в передсмертних конвульсіях, вистачало проблем і без неї. Демонкрати були демократичними. Себто демонкратичними…
Отож я з’являюся, коли їхнє напружене очікування досягає апогею. Лідер вшановує мене пафосним реверансом, а я обвожу рукою натовп і кажу: «Нехай Темрява буде з вами!». Люди люблять видовища, і певна театральність не буває зайвою.
Новонавернені чекають див, та що я можу їм запропонувати? Насправді я набагато слабша, ніж звичайний обиватель. Але їм це знати необов’язково.
Втім, я – так зване дзеркало емпатії. Тому я продукую посмертну ейфорію і передаю її всім по черзі, коли вони підходять до мене потиснути холодну руку Вихідця З Потойбічних Вимірів. Жодна людина ніколи в житті не відчувала подібного кайфу. Мабуть, за такі от обіцянки блаженства вони нас і люблять.
А потім я ставлю всім бажаючим штамп – вони ним гордяться. Насправді це ніяке не чорнило і не випалене клеймо. Просто шкіра мертвіє у вигляді заданого малюнку. Такий собі локальний некроз.
Які оргії вони влаштовують далі, мене не хвилює. Нехай собі розважаються.
Я йду до міста збирати душі.

11. Месник
Бармен мені повірив і того ж таки суботнього вечора завів на чортів шабаш цих підлабузників. Я вів себе стримано і ввічливо. Я вдягнув їхній балахон і став у коло разом з усіма.
А опівночі, після безглуздих жертвоприношень та фальшивих ритуалів, з’явилася дівчинка з Інферналіума. Я був певен, що той виклик їй до лампочки. Вона прийшла по власній волі. Не знаю, у якій личині її бачили ті люди, але переді мною була дівчина підліткового віку з крижаним поглядом, що горів темрявою і задушеною в собі жагою небуття. Бліде обличчя, чорний мішкуватий одяг, чорне волосся. Ні амулетів, ні символів, ні перевернутих пентаграм – втілена лаконічність, лише великі лупаті окуляри, прив’язані до ремінця.
Я став у чергу, отримати свою порцію солодкої ілюзії і клеймо на зап'ясток. Нехай. Щось підказувало мені, що жити з ним доведеться недовго. Ілюзії вона створювала майстерно – таку правдоподібну нірвану може емпатувати лише той, хто сам колись її пережив. Проте блаженство не завадило мені відслідкувати, коли і куди вона зникла, й піти за нею по п’ятам.
В темному провулку, де міський смог розлився над асфальтом і досягав мені до пояса, вона забрала душу якогось неприкаяного юнака. Через кілька годин – душу мініатюрної дівчинки – вокалістки місцевого рок-гурту, з яким барижні розплачувалися алкоголем за кількагодинні виступи.
Я слідкував дуже обережно. Я став тінню від ліхтаря, я став цегляною стіною, я став асфальтом і каналізаційним люком. Вона помітила мене, коли ми вибрались на людну вулицю, але прийняла за демонкрата і відвернулась.
І після ночі невтомної біганини гнилими районами агломерації я спіймав її біля світання, за секунду до Брами, в якій вона збиралась зникнути. Довкола був двір-колодязь давно покинутих будинків - і нікого живого.
Я швидко викреслив довкола себе потужний Щит і вхопив її за руку – майже так, як опівночі, коли вона посвячувала мене у свої підлабузники. Вона спробувала атакувати – звісно, без успіху. Долаючи спротив, я накинув на неї ланцюг і прив’язав до ліхтарного стовпа. Звісно, над тим ланцюгом у свій час було прочитано не одне замовляння й молитву…
Мої долоні виявилися в крові – її крові, темній, холодній, мертвій. Я побачив, як на її зап’ястках відкрилися глибокі рани - стигмати самовбивць.
Я зрозумів, ким вона була. І, як би дивно мені самому від того не стало, та в моє серце закралася якась подоба жалю… Швидко задушивши в собі незрозуміле почуття, я подумав про помсту. Честь над усе. Виконувати клятви. Збирати плату. Амінь.
- Хто ти? – запитала вона.
Її голос був спокійним, рівним, вдумливим. Хоча вона б мала корчитись від болю…
- Я просто Месник. Ти забрала душу однієї дівчини, у якої був люблячий брат, що продав мені свою душу в обмін на визволення душі своєї сестри і знищення демона, саме лише існування якого – страшне богохульство. Так от, її душу відібрала ти. І її брата - теж.
- Вони були такі гарні, Меснику…яскраві. Наповнені. Я ніколи не мала в собі стільки Вольфраму…
- Що?
- Вольфраму, знаєш? Такий метал, серцевина лампи розжарювання…Вольфрам сяє. О, знав би ти, яка темрява в Інферналіумі! І яка порожнеча в нас…
- То в твоїх Ілюзіях душі людські були лампочками! Віддай обидві і не будеш страждати, чуєш?
- У мене їх немає. Я й не знаю, чи світяться вони ще. Надіюсь, що так. Люм мене так поважав… так оберігав… А тепер я помру по-справжньому. І знаєш, я хочу. Тому що я sui caedere… Я не хотіла бути демоном, Меснику. Я хотіла нірвани...
І коли Всевишній натиснув вмикач, а над містом загорівся багряний світанок, вона отримала те, чого хотіла. А я лишився ні з чим.
Я довго думав, що робити далі. Тим часом бармен-демонкрат з «Реактора» підірвав той клуб разом із собою. Не витримавши постійних кислотних дощів, завалився будинок в центрі міста. Світильник у моїй вітальні розбили якісь навіжені, що забавлялися, стріляючи по лампам крізь відчинені вікна…
Згодом рішення прийшло саме по собі. Раз вже я записався у демонкрати (нехай горять вони у своєму Інферналіумі!)…
***
Мені довелося пожертвувати тілом. Втім, це ж було заради помсти…
Я йшов коридорами інфернальних сфер мільярди років, залишаючи за собою, неначе нитку в лабіринті, слід із власної крові. І коли в кінці одного з них зажевріло далеке світло, зрозумів, що мій шлях завершено.
…Він сидів у малесенькій кімнаті, схожій на монастирську келію і, схоже, віддавався найбільшому гріху – меланхолії. Келію освітлювали декілька лампочок, прив’язаних до безладно обірваних дротів, що звисали зі стелі, наче повішені.
Я сів напроти нього, і коли він нарешті глянув на мене, сказав:
- Люм, віддай лампочку.

Поделиться: