Я знаю цього покидька Алчевського не так вже й давно. Вперше я побачив його близько місяця тому в одній із тих контор, що займаються прийомом ставок на спортивні матчі. Саме тоді я поставив чималу суму грошей на один футбольний поєдинок. Але про це я розповім трохи згодом.
Господи, краще б я його взагалі ніколи не зустрічав. Та, як говорив мій старий, життя - це паскудство. Тому я не дивуюся, що доля пов’язала мене з ним. Ви коли-небудь зустрічали людину, яка б випромінювала суцільне нахабство? Яку б ви хотіли вбити тільки за її вираз обличчя і погляд? Якщо так, то вам пощастило, бо ви не знаєте Алчевського. Я одразу второпав, що він – тотальний засранець. Там, на тоталізаторі. Він стояв поряд, коли я робив ставку, висміяв її, а потім запропонував побитися об заклад на меншу суму. З приводу того ж самого матчу. Так вже вийшло, що я – гравець, і, трохи завагавшись, я, зрештою, погодився. Ми обмінялися номерами телефонів та розписками і, згодом, він зник, тримаючи в руках свій сріблястий кейс. Вам цікаво, що було далі? Я виграв парі.

Він з’явився у дверях кафе, на ходу знімаючи довгий шарф і оцінюючи сідниці офіціантки. Обличчя його освітлювала хтива посмішка. На ньому було шикарне модне пальто в талію, а в руках, як і минулого разу, виблискував сріблястий кейс. У кіно в таких кейсах, зазвичай, транспортують героїн.
Алчевський майже одразу помітив мене у глибині залу. Білосніжна посмішка під бездоганно-модною зачіскою. Він направився в мою сторону, нахабно роздивляючись відвідувачів за столиками. Саме тоді в мене вперше промайнула думка, що він небезпечний.
— Салют, – сказав він, сідаючи за мій столик.
Алчевський акуратно поклав кейс на стіл перед собою і втупився у мене так, наче я був якимось екзотичним звірятком в тераріумі.
— Погодка сьогодні… – почав я.
— Начхати, – перебив мене Алчевський. – Любонько! Хей, любонько!
Він швидко переключився з мене на симпатичну офіціантку. Я помітив, що інші відвідувачі почали дивитися в наш бік. Мені стало ніяково і я хотів скоріше забратися звідти. Підійшла подавальниця.
— П’ятдесят «Джек Деніелса», – промовив цей негідник, оцінивши її принадну фігурку. Потім він знову перевів погляд на мене. – Ну, я так розумію, що переді мною сидить щасливчик. Фортуна посміхнулася двічі за раз.
— Хтось виграє, хтось програє, – гмикнув я.
Алчевський голосно зареготав, наче це був найкумедніший у світі жарт. І знову чужі погляди прикувалися до нашого столика. Він запустив руку у внутрішню кишеню свого пальто і вийняв звідти конверт.
— А ось і виграш, – промовив він і жбурнув конверт на мою половину стола.
Наблизилась офіціантка і поставила біля нього випивку. Алчевський підніс «Джек Деніелс» до губ і промовив:
— Парі є парі. За твою перемогу.
Він випив свій віскі, вхопив кейс і вийшов із кафе, зникнувши у нутрощах великого міста. Я був, немов загіпнотизований. І саме тому я наважився зазирнути до конверту тільки після того, як він пішов. І знаєте що? Там були гроші. Повна сума мого виграшу.
Проте сучий син так і не заплатив за віскі.

Ішов час і я почав забувати про ту малоприємну зустріч у кафе. Життя знову набуло свого нудного одноманітного ритму. Я ходив на роботу (а трудові будні ріелтора з нерухомості не додають веселки у ваше життя), час від часу слідкував за коефіцієнтами важливих матчів і щоп’ятниці влаштовував собі кіновечір з упаковкою баночного пива. Три роки тому дружина мене покинула, тож тепер я граю за власними правилами. Ми розпрощалися не тому, що я гравець, як ви могли б подумати.
— Тобі просто не потрібна жінка, любчику, – наостанок сказала вона.
Оте її «любчику» я ненавидів більш за все інше. Проте, можливо, вона мала рацію. З мене вийшов доволі таки паршивий сім’янин.
Отже, однієї з тих осінніх кіно-п’ятниць, коли за вікном невпинно виє крижаний вітер, задзвонив мій мобільний. Я поставив «Місто Гріхів» на паузу і поглянув на екран моєї «Нокіа». Номер був невідомим, тому я зітхнув і неохоче зняв слухавку.
— Алло? – сказав я.
— Буенос вечірс, аміго, – гримнула слухавка.
Голос був неприємним і знайомим. Алчевський. Мені вистачило секунди, щоб упізнати його. Але звідки в нього мій номер? З розписки, ось звідки. Певно, він її зберіг. Його ж розписку я викинув, щойно він розплатився. А потім видалив його номер телефону з пам’яті мого мобільника. Ось чому він не «висвітився».
— Алчевський, якого дідька тобі треба? – запитав я.
— О, я не займу багато твого часу. Нещодавно я знайшов твою розписку в кишені пальто, лежала серед іншого мотлоху…
— Як мило.
— …Я хотів було її викинути, але потім дещо згадав. Мене як громом ударило, січеш? Справа в тому, що наступного тижня наша збірна грає з Німеччиною, але ти і так це прекрасно знаєш.
— Ти пропонуєш нове парі? – моя недовіра поволі зростала.
— А чом би й ні? В кожного з нас є нагода заробити трохи грошенят.
— Щось я тобі не дуже довіряю, – відгукнувся я.
На іншому кінці почувся вже знайомий мені голосний регіт.
— Невже ти думаєш, що я працюю на мафію? – сміявся Алчевський. – Добре, як знаєш. Маю з ким побитись об заклад, окрім тебе. Добраніч.
— Зажди, – промовив я.
Мені не подобався цей зухвалий вискочка, не подобалася ця розмова і я не був у захваті навіть від того, що мене відірвали від перегляду фільму. Але натомість було ще дещо. Воно підштовхувало мене заключити це парі. І це «дещо» було тим фактом, що я все життя був гравцем.
— Ставлю триста, що німці закотять нашим два голи ще у першому таймі – випалив я.
Повисла двосекундна пауза, а потім:
— Підтримую. А твоя кохана знає, що ніякий ти не патріот?
У слухавці знову почувся той нестерпний сміх.

Ще якийсь час ми поговорили. Домовились переглянути матч в одному спорт-барі, що знаходився неподалік мого дому. Наступної п’ятниці о дев’ятій тридцять вечора ми розпочнемо перегляд. Якщо чесно, я навіть не сумнівався у своїй перемозі, тому що шансів у нашої збірної не було жодних. Це мав розуміти кожний, хто слідкує за футболом. Та невже цього не розумів Алчевський? Це було єдиним питанням, що не давало мені спокою впродовж того тижня. Невже він дійсно прагнув позбавитись грошей у такому нищівному для себе парі? Проте, я знав іншу сторону душі кожного гравця – азарт і ризик. Це були основні наркотичні важелі, що змушували таких, як я робити ставки. Знову і знову. Тож я продовжив займатися своїми справами. Але ці думки таки роїлися на підсвідомому рівні.
Того вівторка по обіді я зайшов до узгодженого спорт-бару, щоб забронювати на п’ятницю столик. Я знав, що в день матчу там не буде яблуку де впасти, а вести Алчевського до себе я не згодився б навіть під дулом пістолета.
Після того, як столик був за нами, я вийшов на вулицю і просто стояв там деякий час, задивившись у сіре осіннє небо. Починався холодний дощ. Перехожі помітно прибавили в швидкості, щоб не помокнути. А я просто стояв там, гріючи руки в кишенях пальто. Я думав про те, як усе це мені не подобається. Тоді я ще не знав, що найбільш значимі події в нашому житті є останньою ланкою ланцюга. Того ланцюга, що починається з парі.

Тієї п’ятниці я сидів за столиком спорт-бару вже о дев’ятій двадцять. Я відчував приплив адреналіну, що зазвичай передує якійсь визначній події. Саме тому й прийшов раніше умовленого часу. Я замовив кухоль пива і роздивлявся по сторонах. Картина переді мною була звичною: купа футбольних фанатів різного віку, котрі ще не встигли добряче набратися і кричати на повну горлянку. Але щойно закінчиться реклама і почнеться матч, вони будуть напоготові - кровожерливі та відчайдушні, немов спартанці.
Невдовзі вхідні двері прочинилися і всередину зайшов Алчевський. Молодий і зухвалий, немов зійшовши з фотографії в глянцевому журналі. Він контрастував із усім, що його оточувало в цьому закладі. В правій руці він тримав свій сріблястий кейс, і я вже вкотре замислився, що ж він там носить усередині. Просуваючись до нашого столика, він не звертав уваги на зацікавлені погляди відвідувачів. Алчевський дивився тільки на мене.
— Алоха, – кинув він мені. Чергове дурне привітання з його колекції.
— Привіт.
Мій візаві подав знак бармену, щоб принесли пива і сів поряд. Кейс його, як і минулого разу, розмістився на столі. Саме тієї миті набридлива реклама закінчилася і на екрані плазмових телевізорів ми нарешті побачили стадіон. Кафе потонуло у хвилі радісних криків відвідувачів. Алчевський окинув їх зацікавленим поглядом і звернувся до мене:
— Ну, що? Готовий програвати, щасливчик?

Мушу визнати, наша збірна почала не так вже й погано. Перші двадцять хвилин вони бігли тільки вперед, постійно атакуючи ворота противника. Але це кіно я вже бачив мільйон разів. Це була гра в кота й мишки, яку їм судилося програти. Геть усі в барі періодично викрикували гравцям поради та розлючено гримали, коли їм не вдавалося пробитися до чужих воріт. Я не зважав, бо це було частиною ритуалу. Ми з Алчевським мовчки спостерігали за грою, попиваючи своє пиво. Вибух відбувся на двадцять восьмій хвилині матчу, коли нашій збірній закотили перший гол. Всі навкруг нас просто сходили з розуму в той час, як ми з Алчевським просто обмінялися поглядами. Час ішов і нам ще було, що з’ясовувати.
За шість хвилин до кінця першого тайму в наші ворота влетів другий м’яч і все вже було вирішено. Під болісні вигуки фанатів Алчевський дістав із кишені гаманець і поклав на стіл триста гривень. Мій виграш. Відтак він підвівся і вхопив свій кейс.
— Не хочеш додивитися матч? – запитав я.
— Маю багато інших справ. – відповів Алчевський. А потім нахилившись мені до обличчя: – Ти везучий хлопець. Насолоджуйся цим.
За мить він уже прочинив двері та зник у темряві нічного міста. Я теж не став дивитися гру до кінця. Десь під середину другого тайму я розплатився за пиво (цей піжон знову провів мене) і вийшов надвір. Була вже глупа ніч і в повітрі відчувалася скора зима. Я направився у напрямку автобусної зупинки, але вже за кілька хвилин почув за спиною швидкі кроки. Я навіть не встиг обернутися перед тим, як мені поцілили в потилицю чимось важким і тупим. Здалося, ніби голова розкололася на тисячі маленьких шматочків. Біль був нестерпним, але тривав недовго – я відключився майже одразу.
Після білої смуги в житті хтось обов’язково повинен вибити з вас лайно, підкравшись ззаду. В нашому світі, на жаль, про це знають не тільки гравці, а й навіть малі діти.

Не знаю скільки часу я був у відключці, але не думаю, що занадто довго. Коли я розплющив очі, то майже нічого не побачив навколо. Все було вкрито нічною темрявою. Високо в небі наді мною яскраво сяяли зірки, нагадуючи гігантський диско-шар. Тупий біль пронизував мене, починаючи від шиї і прямуючи до самого тім’я. Я лежав на холодному бетоні, впершись спиною у кам’яну стіну. Згодом очі мої трохи призвичаїлись до темряви, і я побачив, що лежу в якомусь брудному темному провулку. Можливо, навіть на задвірку того клятого спорт-бару. Я важко видихнув і спробував звестися на ноги, але голос Алчевського зупинив мене:
— Не треба зайвих рухів, друже, – він повільно виплив із мороку провулка. – Це не займе в нас багато часу.
Він присів прямо навпроти мене, поклавши свій сріблястий кейс собі на коліна. Я підсвідомо зауважив, що кейс він повернув обличчям до мене, але той залишався закритим.
— Тобі потрібні гроші… – почав я та він перебив мене на півслові.
— Потрібні, але не твої. Я говорив, що ти маєш гарну вдачу? От вона-то мені й потрібна.
У кіно негідники, зазвичай, виголошують довгу промову перед тим, як все закінчити, правда ж? Але в житті переважно не лишається ні єдиного шансу на порятунок. Не було випадкових перехожих, щоб допомогти; я не зміг зібрати сили, щоб кинутись на нього. Був лише брудний провулок і нестерпний біль у моїй голові. То були останні слова, що я від нього почув. Промовивши їх, він відкрив перед моїм обличчям свій улюблений кейс і останнє, що я побачив – це сліпуче зелене світло, що вирвалося з нього.
Передостаннім була його клята посмішка.

Коли я знову зміг розплющити очі, наді мною було попеласте небо. Ані хмар, ані сонця. Картина була статичною, немов намальованою. Біль у голові минувся, але почувався я, немов розчавлений на підлозі тарган. Хтось ухопив мене під пахви і звів на ноги.
— Як ти, синку? – запитав незнайомець.
— Дякую, вже кра… – Я запнувся і зітхнув від того, що побачив. Та зітхання моє більше скидалося на мишачий писк.
Переді мною стояв старий волоцюга в роздертому піджаку із сивою бородою і немитими довгими патлами. Але затнувся я не через його нереспектабельний вигляд. Картина, що відкрилася моїм очам була неймовірною: нас із цим волоцюгою оточували сотні, а, можливо, й тисячі інших людей. Всі вони мали вигляд різного рівня занедбаності. Ніби опинилися тут несподівано, як і я. І прожили таким чином багато років. Але найхимернішим було те, що знаходились ми посеред безкрайньої пустелі. Я стояв, вгрузши по литки у сірий пісок, що оточував нас на хтозна-скільки тисяч метрів навколо. А над цією пустелею нависало сіре статичне небо, котре хтось, немов поставив на паузу.
— Що тут відбувається? – спромігся вимовити я, зупиняючи всередині себе наростаючу паніку. Це просто марення, - говорив я собі, - ти лежиш у відключці в тому брудному провулкові.
— Ти новенький, – сказав хрипло волоцюга, що звів мене на ноги. І, вхопивши мене за лікоть, стишив голос: – Тож не здумай кричати або влаштовувати істерику, синку. Інакше вони тебе з’їдять ще до початку голосування.
Я озирнувся і побачив, що дехто з них уже дивився в наш бік. На мене. Інші ж просто брели пустелею, дивлячись собі під ноги. Всі вони виглядали, немов жертви голодомору. Ці люди були худими, одяг висів на них, як на пугалах. Вони повільно брели пустелею взад-вперед, не маючи певної траєкторії. Я все ще відмовлявся вірити в те, що відбувається. Але паніка виграла мою внутрішню боротьбу. Мене почало трясти.
— Хто ви всі? – прошепотів я.
Старий мовчав, ніби зважуючи, – продовжувати розмовляти зі мною чи ні. Він озирнувся навкруги, упевнився, що інтерес до нас майже зник, і промовив:
— Ми щасливчики, як і ти. До цієї миті, принаймні. Тепер наше везіння належить йому. – Старий боязко озирнувся і продовжив: – Усі ми тут були гравцями. Рулетка, карти, тоталізатор, навіть іподром… А потім з’являвся Алчевський. І тепер ми тут. Не знаю як довго, – час тут не рухається. Але більшість із нас тут дуже давно. Мене він вирубив ще у дев’яносто другому.
Він скривився в божевільній посмішці, і я побачив його гнилі зуби. А потім мені згадалися його слова про те, що мене можуть з’їсти ще до початку голосування. Мені було невідомо, що старий мав на увазі, але глибоко всередині я із жахом розумів сенс його слів. Адже в пустелях не буває продуктових магазинів, чи не так? Я відчув, як починаю втрачати свідомість, але зміг опанувати себе. Саме тієї миті я й зрозумів, що все це насправді відбувається зі мною. Старий же втратив до мене інтерес і розвернувся, щоб іти собі далі. Я вийшов зі ступору, немов піднявшись на поверхню з самого дна океану безумства. Обережно поклавши руку йому на плече, я збирався поставити найважливіше питання в цілому всесвіті. Він зупинився і повільно обернувся до мене.
— Де ми? – запитав я.
На світ знову з’явилася його безумна гнила посмішка.
— Я називаю цю діру його мурашиною фермою, синку. – промовив старий, а за мить його усмішка зникла. В його очах я тепер побачив страх і безпомічність. І після невеликої паузи він додав: – Ми в кейсі. Ми всі в його клятому кейсі, синку…

Поделиться: