(частина 1)
«Мене оточують песимісти», - подумала вона.
Дівчина сиділа у парку і споглядала на перехожих. Вона згадувала своїх друзів, знайомих, залицяльників і не розуміла, чому її, таку маленьку і беззахисну, вважаюсь сильною духом. Її звали Лілія, саме ім’я придавало дівчині особливості та унікальності, а вона і не хотіла цього спростовувати.
Ось уже який місяць вона не знала, чого хоче від неї життя. Вона бачила сенс у ньому, хотіла жити, чіплялась за кожну можливість пізнати життя краще, але таких можливостей було замало. Саме тому вона сиділа у парку, прагнула жити, а не десь підкорювала гірські вершини, хоча і безмежно цього бажала.
Лілія не розуміла людей. Певний вид людей. Вона не розуміла 18-ти річних песимістів, які блукають нічними провулками своїх думок. Вона не розуміла, чому вони зосереджені на собі, чому вони копаються у себе в думках, ніби роздирають рану ще більше. Їй хотілось сказати: «Ей, ти! Живи, а не жалійся на життя!.» Але сьогодні вона сиділа у парку мовчки і думала, всього лише думала. «Це все вони!» - несамовито кричала її душа. І вона мала рацію, адже саме через таких песимістів, які до того ж мали насичене, сповнене яскравими фарбами життя, Лілія сама почала задумуватись, чого не робила давно. «У нього є улюблена справа, він розумний і милий, сила духу просто величезна! Але чому він не дає спокою собі, чому не бачить сенсу у житті? Що ж тоді я? Улюблена справа – відсутня, лінь перевищує розум, сила духу є, але недостатня, щоб підкорити світ. І я бачу сенс в житті, я хочу жити, я - оптиміст. А, може, це самонавіювання.»
Ні, це було не самонавіюванням. Будучи «ні рибою, ні м’ясом», дівчина любила життя, хотіла думати, що є для кого і для чого жити. Вона була оптимісткою, чий веселий настрій завжди приваблював песимістів, які, як жахливі птахи, вертілись навколо неї і жадали підтримки, доброго слова, цим самим висмоктуючи енергію із маленького тіла. І Ліля підтримувала їх, і завжди відповідала, і знала, що цей максималізм і «немає сенсу у житті» скоро проходить. Саме тому її вважали сильною, саме тому в її життя вривались непрохані слабкі песимісти, благаючи про прихисток. Але вона не була сильною, вона хотіла жити. Так, вона любила життя, хоча і не знала, що з ним робити, проте сила і оптимізм – це не одне і теж. Лілія не хотіла завжди бути прихистком і великими теплими руками, уякі можна сховатись. Вона також хотіла тепла, хотіла захисту і допомоги. Та віддачі ніхто не давав, всілише забирали тепло. Мінуси мовчки притягувались до її плюса, потихеньку перетворюючи і її саму у один величезний мінус.

А дівчині потрібно лиш тепло.
І щоб хтось ззаду ніжно так підходив,
І захистив, й слова завжди знаходив.
А дівчині потрібно лиш тепло.



(частина 2)

«Потрібноекономити тепло. Як же холодно!» - Лілія знову пішла у роздуми. Одного дня вона почула вираз, що слід навчатись на чужих помилках, а не на своїх, але вона, навпаки, була впевнена, що ніщо так не учить, як свої власні промахи.
У кожної людини всередині є тепло, яке проситься, виривається на волю при зустрічі іншої людини, яка це тепло безмежно потребує. У Лілії залишилось дуже мало тепла. Так мало, що воно не могло зігріти навіть її. Вона вирішила економити. Дівчина відмотувала своє життя назад, аналізувала вчинки, які колись робила. «Навіщо я віддавала скільки тепла? Їм від цього було може краще, та не мені.»
«Тепла, тепла, і мені теж тепла!» - промовляли в думках її старі, давно забуті персоналії. «Беріть, забирайте усе! Мені не шкода свого тепла, віддайте натомість частинку свого..», - але цього вже ніхто не чув. Вони приходили, грілись у сонячному промінні її тепла, насолоджувались її сміхом, підтримкою, надіями, а самі, неначе облізлі коти, крутились, забирали все до останньої краплі та йшли геть. Вони говорили, що не мають тепла, що все віддали колись і зараз безмежно страждають. Лілія вірила і поповнювала їхні запаси, завжди заспокоювала. Та це потрібно було припинити. А щоробити далі? Людей, які схожі по духу на Лілію, також поїдають охочі на тепло песимісти, тому вона не може їх знайти і здогадатись, чи то песиміст, чице все ж оптиміст, із якого висмоктали все життєве тепло. А помилитись вона боялась. Була налякана, що знову зробить помилку і віддаватиме тепло без взаємності.
«Який, мабуть, приємний присмак тепла.». Десь у сонячному сплетінні Лілії зароджувалось зернятко. Воно було жовто-сіре, позбавлене усякого сяйва та сили. Тільки воно хотіло засвітитись – відразу щось зупиняло його. Недавно воно вирішило, що виросте, адже знало, що це те маленьке тепло, яке колись забрали у Лілії, яке вона вже не бажала у собі ростити, але воно намагається! Лілія відчула це, та не хотіла ніякого тепла без віддачі, вона училась на помилках (нарешті це зрозуміла), дівчина знала, що, як колись, це зерно виросте, наповниться теплом і засяє так ясно і вільно, що відразу привабить увагу “облізлихкотів”, вони знову прийдуть зі своїми мінусами, а Лілія віддасть їм тепло сама. Добровільно. Тому вона взагалі цього не хотіла. «Краще вже не мати ніякого тепла, не бути маяком, який приваблює їх усіх.»
«То ким же я тоді буду? Тоді я сама перетворюсь на “облізлого кота”, який шукатиме тепла.». І їй здалось, що все так просто, що немає оптимістівчи песимістів, є просто момент, який змінює все життя. Люди народжуються з теплом, із великим потенціалом жити, доки не настане той момент, який примусить замкнути у собі будь-який прояв світла, який назавжди зупинить час і поділитьйого на «до» і «після», та перетворить людину на “облізлого кота” у пошуках чужого тепла.


(частина 3)

І цей момент настав. Лілія відчула, що все змінилось. Вона почала більше аналізувати життя, ніж жити. Вона вже не цікавилась життям близьких людей, вона вже не дивилась вперед чи назад, вона вже не сяяла так ясно як раніше, вона вже не сиділа в парку на лавці, а йшла. Йшла важко і без бажання, просто у забуття. Голова була нахилена до землі, ніби вишукуючи промінчик сонця, який десь заблукав в тіні. Але його не було. Вона дивилась лише вниз, лише на тінь від себе, від дерев, від світу. Важкі сльози стікали по її щоках, а коли наставав час падати, відкріпляючись від носа, губ чи підборіддя, вони із величезною силою та важкістю притягували її обличчя все ближче і ближче до землі.
«Вони все-таки перемогли, досягличого так бажали…», - відлунняїї думок. Тепер вона це відчула усім своїм тілом, своєю внутрішньою енергією. Лілія – “облізлий кіт”. Як же не хочеться зізнаватись у цьому, але її тепло забрали. Те маленьке жовто-сіре зернятко, яке ще недавно хотіло перерости у велике джерело тепла і перейти до когось бажаного, все-таки померло в муках. Можна навіть сказати, що Лілія сама відростила пазурі на правій руці і безжально загнала їх у сонячне сплетіння, а коли витягла його на світ, то кинула на землю, гарно потоптавшись при цьому. Це було правильне рішення. Він, той саме він, яким ще недавно захоплюваласьЛілія, геть не хотів тепла. Це було так дивно для дівчини, тому вона вирішила, що не варте те зерно росту. Навіщо воно росте, якщо він не хоче його забирати? Так, він трішки погрівся у дружньому сонячному теплі Лілії, але вона вже не хотіла цього. Досить із неї незрозумілих “облізлих котів”, які самі не знають, чого вони хочуть.
«І що тепер робити?», - бідна дівчина не знала, як потрібно себе поводити. Вона була точно впевненою, що шукає сонячний промінь. Де ж він? Як вдавалось тим “облізлим котам” знаходити колись її? Колись, коли сонячне сплетіння дівчини тримало ясно-жовте зерно у своїх обіймах, яке дарувало тепло тим, хто його потребував. Тепер Лілія потребувала його. Їй здавалось, що все тіло просить тепла, шукає його, що воно тепер схоже на тіло старої бабці, все у зморшках і без натяку на життя. Вона відчула, що скоро знайде тепло іншого оптиміста, який зігріє її, а вона піде, як колись йшли від неї. Це буде правильно. Чомусь вона відчувала так. І це була не помста, її тіло і душа на стільки були зайняті іншими думками і тривогами, що про помсту і помислів не було. Тепер же вона мислить по-іншому, як ті “облізлі коти”. Може Лілія зрозуміє,чому вони колись із нею так поводились, пізнає їхню логіку і яке воно життя після того, як тебе зігріли теплом і відправили на іншу дорогу. До неї прийшла думка, що “облізлий кіт” хоче втекти відлюдини, яка наділила її теплом, через сором. Через те, що, зустрівши носія ясно-жовтого зерна, “облізлий кіт” і дійсно облізлий, недоглянутий, сумний, образливий, без прагнення жити чи говорити. Але потім він змінюється і розуміє, що це бачить “тепла” людина. Вже колишнього “облізлого кота” наповнює сором, через те, щоще недавно він прийшов до оптиміста із благанням про допомогу, сумний, образливий і без прагнення жити чи говорити, повідав, що його тривожить, як із ним погано поводились. Та тепер же він сяє! Тому не хоче бути знайомим із ясно-жовтим носієм, який бачив ті його падіння, що принижували усю сутність. Краще колишній “облізлий кіт” піде на зустрічі з людиною, яка бачить його вперше от таким іншим, нехай ця нова людина не знає про минуле, коли він був песимістом і не хотів жити. Нехай ця нова людина не знає,що “теплій” довелось його змінити, підняти із колін і відкрити новий світ. А навіщо це? Так можна постати повністю впевненим, якого точно помітять і полюблять. А той носій ясно-жовтого зерна нехай думає, що хоче. Він зцілив песиміста, а значить, зробив свою справу.
«І невжеце все дійсно так?..», - прот ебіль за минуле не перевищувала прагнення скористатись якоюсь “теплою” людиною. «О, які ж ви нещадні і несправедливі! Ви! Ви! Та ні… ми!». Перед очами Лілії була лише тінь, та вона пристально слідкувала, щоб не проґавити промінчика від носія ясно-жовтого зерна.

Поделиться: