Дочка вже побігла до школи, а дружина збиралась на роботу. Один я міг сидіти за столом і снідати неквапливо – моя робота завжди вдома.
Я творча особистість – музикант, художник і письменник в одному флаконі. Саме така суміш творчих професій допомагає непогано підробляти і не висіти на шиї у дружини, хоч цей заробіток і дуже нерегулярний.
Я смакував кавою, коли дружина зазирнула до кухні з губною помадою в руках:
- Я загубила свій золотий перстень.
Я ледь не поперхнувся гарячим напоєм:
- Я тут ні до чого!
Втім, я вже знав, що буде далі.
- Це знову домовик бавиться! Треба когось запросити, щоб його вигнали.
Поясню ситуацію: кілька золотих прикрас моя дружина має від своєї покійної мами. І навіть зрідка користується ними, коли треба вийти кудись в люди. А губляться ті прикраси в неї вже не вперше. Спершу губляться, потім зовсім несподівано знаходяться. Певна річ, в усьому винен домовик. І дружина з цього приводу все поривається когось кликати – то батюшку, то бабцю.
Я дозволив собі порцію скептицизму:
- Минулого разу все само знайшлось, достатньо було ретельніше, ніж завжди, прибрати в домі.
- От і цього разу треба навести такий самий лад. І якщо перстень не знайдеться, точно доведеться когось запрошувати. В себе я вже все передивилась. А у тебе такий безлад в речах – невеличкий перстень цілком міг опинитись серед них. Пошукай, заодно свій творчий безлад хоч трохи окультуриш. Ну все, я побігла.
Я залишився зі своєю кавою. Не знав, сміятися, чи сердитись… Але настрій дещо зіпсувався. Які плани були на день! Накидати декілька ескізів, дописати замовлений молодою співачкою трек… А замість того – займайся домашнім господарством. Наче дружина не може – учора ж тільки прибирала.
Взагалі-то про домового – не такі вже й вигадки. Траплялося, що в дружини зникали й інші речі, не лише коштовні прикраси, щось там із одягу… Вона все перешукувала і не знаходила, а потім раптом бачила їх у найвиднішому місці. Спершу думали, чи не донька так грається, дружина навіть доньчині речі крадькома перевіряла – ні, не вона.
Не розумію, чому та домашня нечисть проявляє таку цікавість до таких особистих жіночих речей? Пригадую, ще однокласниці в школі розповідали про домовиків, що трусики крадуть. Я завжди вважав те дурницями.
І тут від роздумів мене відволік знайомий поклик – поклик тиші. Коли зранку дружина й дочка залишають квартиру, настає та сама тиша, що спонукає до роботи. Я вже впізнаю її за голосом, коли саме вона приводить мене до тями і відтягує від побутово-сімейних проблем.
І до своєї кімнати я увійшов з уже звичним відчуттям. Зараз візьму до рук папір… Чи то чистий лист з альбому для попередніх ескізів, чи нотний аркуш із майже дописаною мелодією, яку тільки закінчити і можна буде обробляти на компі…
А замість того – доведеться розбирати всі свої речі у пошуках якогось персня. Ну що за доля?
Втім, розпочав я все-таки з ескізів, наскільки вистачило натхнення. От з музикою щось не пішло. Ніби й дрібниця, дописати мелодію на один-єдиний бридж пісні – а ніяк. Ну ладно, попереду ще майже цілий день, встигну.
А поки що можна було зайнятися порядком. Якщо чесно, то так не хотілось! На столі – приладдя для малювання, на піаніно безліч нотних аркушів, а рукописи з літературними текстами – і там, і там. І куди все подіти, скажіть, будь ласка? Шафа у мене є, моя власна, але там такий же безлад!.. Ну добре, з шафи і почну – треба ж із чогось почати.
Колись дружина вчила мене, як треба давати лад своєму майну: звільнити від речей усі меблі, потім розсортувати їх за типом, визначити, де скільки місця для чого вистачить і знову заповнити меблі, але вже більш доладно, ніж було перед цим.
Шафа розвантаженню піддавалась неохоче. Полиць із книгами я взагалі не торкався – поприбирав з них лише власну творчість, яку навіщось пхав між книжок. Довго передивлявся кожен папірець, що потрапляв до рук. Пригадав кілька розпочатих і закинутих робіт; для деяких раптом знайшлися свіжі ідеї. Покинувши господарювання, почав втілювати те, що міг втілити просто зараз… Життя творчої людини – трохи божевільне, не дивуйтесь.
Я з головою поринув у свої зусилля і перестав стежити за часом. Раптом від власних думок мене відволікло шарудіння паперів на піаніно. Спершу подумав, що здалося, що то моя уява так розігралась. Та звук не стихав. І от, підвівши голову, я побачив, що папери справді ворушаться!
Це може видатись дивним, але я нітрохи не злякався. Навіть відчув щось схоже на радість. Ну так: подумавши, що то озивається наш домовик, я зрадів, що він не ховається, отже можна з ним поговорити на тему зникаючих речей.
- Гей, хто тут?! – гукнув я, може, голосніше, ніж слід було б.
- Тут я, - озвався невидимка. Чи озвалась? За голосом я не зміг визначити стать загадкової істоти.
- А ти хто? Покажись!
З-під завалів висунулось щось невиразне прозоро-сіре з білими очима і білою посмішкою.
- Так ось ти який, домовик, - пробурмотів я аби щось сказати, відчуваючи, що божеволію остаточно.
- Я не домовик! – обурилось створіння.
- А хто ж ти тоді?
І тут я почув таке, чого зовсім не очікував почути:
- Я – твоє натхнення!
Від несподіванки я вкляк. Ніколи б не подумав, що моє натхнення виглядає саме так!
- Дивне ти…
- Чим?
- Зовнішністю.
- Як я виглядаю, залежить від того, як ти до мене ставишся в кожну конкретну мить, - повільно проказала істота.
І справді, вона зовсім почала розмиватись, ставала більше схожою на туман… Мабуть, це тому, що всі думки в моїй голові змішались, влаштувавши такий хаос – хоч свідомість втрачай!
- То це ти речі крадеш? – я вже зовсім не розумів, що кажу, але ж треба щось з’ясувати, щоб потім вирішити, що робити…
- Нічого я не краду, я чесна муза! – воно знову обурилось. – Ну хіба що ідеї.
- Нечесне натхнення! – засміявся я.
- Але ж ти не проти свідомих позичань.
- Ну, не проти… - розгублено відказав я. Ну й негідник я, виявляється!
Одначе треба прибрати себе до рук і заспокоїтись. Інакше як я з’ясую, що це тут відбувається?
- Ну добре, - сказав я по паузі, поки моє натхнення копирсалося у завалах. – Але чому ти тільки тепер показалось мені на очі? І взагалі – чому показалось? Хіба ти не маєш бути невидимим?
- Взагалі-то маю. Але ж ти хочеш зруйнувати мій дім. А де я тоді буду жити?
- Твій дім? – перепитав я. – Оце? – і показав рукою на весь свій хлам.
- Так, це він.
І я відразу зрозумів! Ніколи в мене не буде ладу в речах! Тому й мучитись над цим не буду.
Натхнення вгадало мої думки:
- То ти його не руйнуватимеш?
- Мабуть, ні. Але скажи, - спитав я наостанок, - чи немає там… у твоєму домі золотого персня моєї дружини?
- Такі речі мене не цікавлять! – заявило натхнення з гідністю, та водночас ображеним голосом.
І справді – коли це якесь натхнення цікавилось матеріальними речами?
- Добре, я не чіпатиму твій дім, - пообіцяв я, переконаний, що ніяких зайвих предметів у моєму творчому безладі точно немає.
- Дякую! – радо пискнуло натхнення і, пошарудівши ще трохи паперами, зникло.
Звичайно, я облишив намагання навести лад у своїй стихії. А загублені дружиною речі невдовзі знайшлися. І де б ви думали? Там, де вона, за її словами, все перерила, але раніше не знаходила, а тепер знайшла. Пояснювалось це типовою поведінкою домовика – побавитись і повернути. Все одно ніяк не збагну логіки цих загадкових містичних істот – інколи здається, що вони занадто схожі на жінок.

Поделиться: