– Сашкооо!.. А деее ти там, Сашуууню!
На гук іде русяве хлоп’я у синій куртці, комірець якої підв’язаний жовто-блакитною стрічкою. Озирнувся, махнувши козакам рукою.
– Ходімо до штабу, приведемо тебе до ладу.
– Я ж недавно мився, – почав, було, не бажаючи залишати гурт хлопців, які грілися коло бочки з вогнем.
– Треба, Олесику. Хтозна, коли ще випаде нагода. Бач’, що виробляють?.. Ану як…
Любов Юріївна спинилася на півслові: не накликати б гірше. Бо навіть у цих «польових» умовах усе-таки є де поїсти, помитись, попрати. Крім того, Сашка беруть із собою ті, хто іноді йде до киян додому, аби «відійти» і, розслабившись у теплому ліжку, відпочити по-справжньому.
Сашко тут став своїм для всіх. Це дорослих не кожного запам’ятаєш, ба, і не стрінеш, стільки тут люду. Кого-кого, а дитину всяк угледить, надто ж – уночі! Тож знають його чи не всі, хто в центрі Майдану. Тим, хто цікавиться, звідки він, каже:
– З Майдану.
Вкотре повернувшись із «дому», ще більше зріднився з майданівцями. Він хоча й прожив усі свої дванадцять років у притулку, а добре розумів тих кримців, донеччан, запоріжців, які кличуть його «Алєсь!». Ця дружба міцніє, адже в них усіх – одна справа: державна. Як можна залишатися безтурботним вихованцем, якщо в країні – такі події?! Патова ситуація. Так і він тепер каже. Революція. Хай би вона була справжня, себто щоб стався переворот. З ніг на голову! Ні, з голови на ноги! Чи як там… Але так, щоб усе змінилося на краще і всім жилось добре, щоб нарід забув, що таке політика. А поки що ніяк забувати.
– Якщо ми будемо сидіти вдома і вболівати по телевізору, що зміниться? Буде те, що є, і ще гірше, – пояснював втечу сюди.
– Але ж ти – малий ще, тебе можуть… поранити!
– А Вас ні?.. Але ж Ви – ТУТ!
На це мало хто знаходив що сказати. Кожен і сам знав це, хоча ніхто не думав про смерть. А що ж у нього важливіше, як не Україна?! Це ж – мов рідна мати! Якби в його матері (якби вона була!..) трапилося лихо, то хіба він міг би сидіти спокійно?! Він побіг би рятувати її! А хто ж, якщо не він, її син! Отак і з Україною: як з матір’ю.
Це вже ТУТ він згадує бесіди, які проводила Орися Зиновіївна: про героїчні і трагічні часи, козаків, січових стрільців і бандерівців. А тепер її слова згадувалися самі: «Берімо приклад з них», «Батьківщина у нас одна. Будьмо готові захистити її», «Якщо не ми, то хто?».
Він полюбив навіть майданівську «ялинку». На Новоріччя вони вбирали не ялинку, а Дідуха, робили обереги. А цю полюбив, бо вона – мов жива: вабить до себе якоюсь притягальною силою. Її творили люди, тож і говорить вона душею народу: хто приїздив, ішов до «ялинки» і лишав на ній записи. Сашко часто залазив на неї, аби вчепити гасло й оглянути Майдан з висоти. І тоді від велелюддя вражався, бо хіба це можна полічити?!.
Він ще ніколи не бачив стільки людей! Це і є народом! Як тепер у нього багато друзів! Справжніх, бо «друг пізнається в біді». Це він запам’ятав з виховних годин ТАМ, у вчорашньому безтурботному, якомусь порожньому житті, а ТУТ усвідомив по-справжньому, всім своїм ще малим, але вже не порожнім серцем. ТУТ зібралися найкращі! Слухаючи їхні речі, переконувався: всі вони знають, як зробити життя кращим. З ними грівся коло бочок, з правицею біля серця співав Славень, стояв ув одній лаві, дихав одним сльозогінним газом, підсобляв пораненим, оплакував загиблих. І хай тітонька Любуся скільки завгодно спроваджує його домів, а він буде тут!
Ні, він так само любить своїх виховательок, хоче бачити друзів, з якими зріднили казенні стіни і подібна доля. Але тут!.. Ці три місяці зробили щось таке, що навіть дорослі стали якісь особливі, рідніші рідних! Справді!
Рідніші рідних… Рідні… Де вони, його рідні?..
Побратими і посестри обмінювались одягом, адресами, номерами телефонів. Сашко не має телефона: у притулку їх не видавали. Бачив, як чиїсь матері сумують за дітьми. Слухаючи їхні оповіді про своїх маленьких і великих синів та доньок чи онучат, кожну уявляв своєю матусею. А у рідкісно-спокійні миті ловив себе на думці, що, може, отой дядечко – його татко… І он той теж міг би бути ним. І дядько Ростислав, який часто бере його на ніч до свого ліжника, і вони довго балакають голова до голови, а ноги – на схід і на захід, може, навіть і є його татком. Хтозна… Він мусово заговорить з ним про це, але пізніше, бо є справа важливіша, першочергова.
Щоденно бачачи їх, таких чемних, уявляв себе в омріяному, але ніколи не існуючому родинному колі, а голову – під ніжною рукою матері, дихавкою навіть відчував її тепло… Мимохіть давав волю уяві – й, хутко змахнувши сльози, йшов із намету. Під небом Майдану зимовий вітер студив гарячі очі й думки, змінюючи їх. Тут легше. Холодніше, тривожніше, а легше. В наметі на мить забуваєш, де ти, надто ж – коли заплющишся. А надворі міський шум зосереджує на одному: ти – у столиці держави. А це – ой як важливо і відповідально!
А на недільних Віче разом з усіма натхненно співав Славень, найкращу пісню, яку ще донедавна ТАМ вони майже не співали, а ворушили вустами. Славень вивчився уже ТУТ, під час співу.
Щодня і весь день кипить робота. «Тусування» – це, може, для тих, хто приїздить сюди у неділю. Тоді всі стоять і слухають, співають і пританцьовують, аби зігрітись і додати настрою собі й іншим. Однак багато хто не лише споглядав, а й за день встигав налагодити зв’язки, отримати листівки, розшукати своїх краян і в он тому наметі подати правникам заяву на міністра Захарченка! Так зробила й Орися Зиновіївна, приїхавши забрати Сашка. Сама казала! Не забрала, але й часу не згаяла!
Та більше праці – у будні. Барикади – основне! Сашко насипав сніг у мішки, тягав, що міг, до барикад, де козаки споруджували захисні гори. І хай ти – крапля найменша, але ж і море складають краплі!
Намагався менше з’являтися на очі тих, хто переймався його присутністю тут. Бо те їхнє: «Тут – не для дітей», «Малий ти ще» – почало трохи дратувати. Спробуй кожному поясни! Що сказати, аби всяк зрозумів, що Сашко піде звідси тоді, коли всі? Якби ці запитання були ТАМ, то вже сказонув би так, як нерідко звик чути ТАМ. А ТУТ ті чужі ганебні слова навіть забулися… Нудівся, коли довго балакали зі сцени. Це – не для нього. Ні, він тримав жовто-блакитне знамено, вигукував «Слава Україні!» й особливо гучно – «Зека – геть!». А стояти слухати… Навіщо так довго говорити? І що це за віче, яке нічо’ не вирішує?..
Дядечко Ростислав умостився, як завше, ногами на «свій» схід, а Сашко – ногами на захід, наче вже туди прошкував. Та коли то ще буде, щоб із перемогою вертатись домів?!
Потомлений люд засинав. Дехто шептався, входили інші, падали до сну. Раптом за брезентом почувся крик! Розмову перервали голоси зусібіч:
– «Беркут»!!! Гайда до шин!
Прожогом бігли надвір, беручи все, що було напохваті. Майдан заворушився, наче злагоджений механізм. Кулею вискочив і Сашко. За ним уже ніхто не дивився. Сам бачив, що конче треба чинити: ситуація керувала діями. Подавав складові для запальної суміші, котив шини, шукав лікарів. Дим випікав очі, горло, зупиняв дихання. Спалахи сліпили. З горбів сипались кулі. А з неба пішов дощ, такий недоречний! Відбились аж над ранок.
Після кожного такого бою довго не міг заснути, хоча й змореним був украй, «дорешти», як мовить… Хто? Чиє це слово? З якого краю принесене? Аааа!.. Це ж його ТАМтешня подружка Улянка!.. Крутився на твердому матраці, хоча й до твердости йому не звикати: ТАМ у них – теж не перини... Не спить і найближчий збоку сусід: теж голосно і глибоко зітхає. Хтось крикнув спросоння, схопився. Сашко тісно плющив пекучі очі, та в думках і тілесному тремтінні – щойно пережите.
– Спи, Олесику, поки втихло. Ранок скоро, не виспишся, – почув знайомий голос.
Такі ночі були часто: з вогнями, криками, стогоном і страхом, якого не встигаєш відчути. Не встигаєш, бо ти потрібен іншим. ТУТ ти – не самітний, адже в тебе – стільки справ, стільки рідних: мільйони, цілий Майдан, а це – вся Україна!
А в найстрашніші дні, коли було справжнє пекло; коли втратилося відчуття часу, страху і болю; коли вперше довелося близько побачити смерть, і не одну; коли не міг спинити сліз за загиблими; коли небо, земля і всі сторони світу злилися в один суцільний вогонь; коли раз у раз падали друзі; коли здалося, що й ти сам падаєш, наче вцілений кулею, – серед того суцільного вогню і вогню у грудях він чітко уздрів лик Тараса Шевченка. На мить навіть завмер у вигнутій назад позі, не вірячи очам, навіть не здогадався – бо не до цього було і… чомусь не стало сил – звернути увагу ще й інших, проте він, Олесь Безрідний, чітко бачив Тарасів портрет таким, як у залі «його» притулку! Кобзар постав – наче образ на покуті. Це було диво! Мовби сам Поет дивився, як починає здійснюватися його Заповіт: «вставайте, кайдани порвіте!».
Відшуміли бої. Та зло не зникло! Зло треба знищувати, а не проганяти! Це знає й Олесь! Тому його побратими запевнили, що не лишать Майдану, поки зло не буде покаране. Життя помалу владнається. І сміття: те, що насмітили, і те, що вибрали на трон, – буде на смітнику. І буде Майдан. Для зустрічей. Це він точно знає. Тільки хай країна відійде від ран і втрат. Сюди приїздитимуть навіть ТАМтешні Сашкові друзі. І всі, хто вижив.
…Інколи небо вчуває перегук голосів:
– Де ви теперечки, рідніші рідних?
– Де ти є, хлопчику з Майдану?..

Поделиться: