Це зараз, тримаючи в руках таку чудасію, таке диво дивне, Іванкові здавалось, що він найщасливіша людина, а ще місяць тому він ладен був поклястися, що немає безталаннішого за нього хлопчика у цілому світі, навіть, мабуть, й у дикій Африці, де панують злидні та хвороби. Зростав Іванко звичайним хлопчиком: ситий, одягнений, взутий, навіть трохи грамоті навчений, як і більшість дітей у той час. Але так було доки батьки були живі. А потім, як батьків не стало, залишився він сам самісінький в цілому світі. Батька на війні вбили, а мамка, найдобріша жінка, не витримала такого горя та, як сказав лікар, сердце у неї , бідолашної, не витримало таких страждань та й розірвалося. Ось Ванька й залишився сам, а сирітку кожен образити може. Потрапив він до будинку для сиріт, або, як по-правильному сказати, притулку для таких як він. Дітей там було багацько, у післявоєнні роки такі заклади переповнені були сирітками. Але "закладом" це важко було назвати, то хороші будинки закладами називають, а тут барак собі бараком, кімнати переповнені, навкруги cміття, дисципліна, як у тюрмі, всім байдуже до сиріток. Ні, щоб пожаліти бідненьких в лиху годину, а вони ж знущалися над мальцями як хотіли: тримали голодними, били нізащо за малу провинність. Ось Ванька й не витримав такого поводження із собою та й дав драля із лихого будинку. "Краще сам по собі буду" - так розсудив після чергових знущань. "Не пропаду й один. Руки - ноги цілі залишились і на тому спасибі".
Ось тільки тяжко самому жити виявилось. Це добре, що літо на дворі, спати й на землі можна, а ось що із харчуванням робити, їсти ж треба. Це раніше, при мамці, добре жилося, завжди пузо набите. А зараз навіть мамчиного кулешу посьорбав би, якого раніше терпіти не міг й носа від якого вернув. Тепер ум'яв би тарілку, та ще й не одну. Від таких думок у Іванка аж у животі закрутило, ще б пак, перед вечерею тікав, та й обід був поганенький, дали пістної баланди - ось і всі харчі.
Йшов він так дуже довго по брудним кривим вулочкам та й забрів до якогось бідняцького кварталу: похилені будиночки навкруги, брудні калюжі, після дощу дивитись на все це було тоскно, хоч вовком вий. "Де ж у таких злиднях роботу знайти?" - гадав Йванко, а робота зараз йому ох як потрібна була, да ось тільки незадача - роками він не вийшов, малий ще для справжньої роботи. Та й робити особливо нічого не вмів, тому як не навчений. А що ж робити, ну не красти ж. Мамка ще при житті дуже набожна була, казала, що гріх це - віднімати чуже добро. Та й страшно Вані було, щоправда не за душу страшився, мати завжди казала, що за таке Бог покарає, а страшився, що люди впіймають да боки натовчуть так, що й мало не буде. Виходило, раз такий боягуз, то треба все ж таки роботу шукати, та краще із кутком для ночівлі. Бо це зараз, влітку, й на вулиці спати можна, а взимку-то не заснеш. Та й зараз страшнувато було, вночі добрі люди не ходять, тільки лихі. Довго так йшов Ванька, не розбираючи дороги, все міркував та й не помітив, як наштовхнувся на якогось чоловіка, прямо лобом на нього наскочив та й з ніг зшиб. Тільки тоді, як то кажуть, із небес на землю спустився, допоміг чоловікові підвестись:
-Вибачайте, дядечку, я ненароком.
промимрив Ваня, дивлячись на розгубленого від такого конфузу пана. Нічого собі панич, культурний такий на вигляд, не аристократ, але й не з простих мужиків, мабуть якийсь клерк. Щоправда Ванька й не знав хто такі ці клерки, проте звучне слово ще від батька запам'ятав.
-Обережнішим треба бути, юначе. По сторонам дивитись. Що ви взагалі тут робите?
Іванко озирнувся по сторонам, виявилось, що вІн так сильно замислився, що навІть не помІтив як забрів до багатого кварталу. Та й як тільки дільничий його не помітив та й копняками не погнав. Адже у такому районі тільки порядні люди гуляють, а таким голодранцям, як він, сюди ходу немає. Йванко дуже перелякався, а ну як культурний панич його зараз за ворот вхопить та й до дільниці відведе, здасть дільничому малолітнього голодранця, який так необережно на пана налетів.
Почав віступати назад, хотів вже драля дати від таких неприємностей, та пан спритним виявився, вхопив мальця за руку, міцно вхопив та й не відпускає. Та як тільки здогадався, що Іванко втекти замислив. Не очікував він такої спритності від товстенького та незграбного панича, оце так реакція!
-Куди, малий, зібрався? Втекти замислив?
Весело промовив пан.
-Ми ще з тобою недоговорили.
Ось вона сирітська доля: зараз поколотить бідолашного сироту та й повсьому. Ні, щоб самому по сторонах дивитись. Ну звісно, у сильного завжди слабкий винуватий. Але порядним пан виявився - бити не став та й до дільниці не потягнув. Привів, чи скоріше притягнув ( Іванко виривався всю дорогу та скиглив: Відпустіть, шановний пане ) пан Ваньку до якогось будинку. По всьому було видно, що це постоялий двір, або як по-культурному прибутковий будинок. Посадили хлопця до столу. Товстий пан, по всьому ясно було, що господар будинку, якого Ваня на свою біду зшиб, а може й не на біду зовсім, а на щастя, поки ще він цього не зрозумів, наказав кухарці нагодувати хлопця. Кухарка, тітка була дебела, товста така, але обличчя добре (" Вони товсті усі добрі, - подумалось малому - а чого ж їм злими бути, коли пузо сите") поставила перед ним цілу миску каші та й стала дивитись як хлопець наминає за обидві щоки. А Іванко і справді наминав, аж за вухами тріщало, а ще йому кружку молока видали та ще й з кренделиком. Доки їв, усі мовчки дивились на нього, із запитаннями не лізли а ні панич, а ні кухарка. Та як тільки їсти перестав питання посипалися на нього, відчув себе як на допиті.
-Хто такий? Звідкіля? Чого сам?
Причепився до нього панич. Ось і довелося всю свою історію, як на духу розповісти: і про батьків, і про сиротинець. Розписав усе як найстрашніше, а раптом пожаліють сироту, та не здадуть. і про те як тікав із притулку теж розповів.
- Не здавайте мене назад до притулку, я знову втечу звідти, сил моїх немає терпіти все це.
Попрохав Йванко.
-Мені б лише роботу якусь знайти да куток для ночівлі.
Товстий пан замислився, подивився на Ваню. По всьому було видно, що чоловік вирішує щось. Ця мовчанка довго тягнулася, дуже вона хлопцю не подобалася. "Точно видасть, як пити дать видасть"- подумав Іван. Але нічого, пронесло. Панич у себе залишив, у прибутковому будинку, сказав:
-Мені робітник потрібний.
Каже:
-Будеш, Іване, у мене різні доручення виконувати: воду носити, двір мести, за кіньми доглядати. Платити тобі я не буду, але куток для ночівлі та поїсти завжди знайдеться.
А наш Іванко і цьому радий, невже доля йому, бідолашному, нарешті посміхнулась. Від щастя боявся навіть поворухнутись.
-Ну, чого мовчиш, чи моя пропозиція тобі не до душі?
- Та що ви, дядечку!
Сполошився Іван.
-Я хоч прямо зараз до роботи, тІльки кажіть, що робити треба.
-Ось і добре.
Посміхнувся Степан Ілларіонович, так товстого панича називати треба було, або можна просто пан, так до нього кухарка зверталася.
Так ось, як виявилось, Степан Ілларіонович був господарем двох прибуткових будинків у місті. Гроші у нього завжди водились, щоправда не великі тисячі, та на пристойне існування вистачало. Ванька-то із родиною раніше теж непогано жили, звісно не барчуком зростав, але все ж таки у гарній родині, нормального достатку. Але про це не дуже любив згадувати, воно-то звісно, спомини приємні, да тільки сльози від них на очі наверталися, а душу-то зайвий раз травити не треба, ось і вирішив Ваня татка із мамцею більше не згадувати.
У пана, Степан Ілларіоновича, жилось непогано: із самого ранку Варвара сніданком годувала усіх робітників. А робітників у пана було троє, точніше разом із ним четверо. Варвара - кухарка, тітка видна, добра, завжди посміхається, наче у неї і проблем ніколи не буває, конюх Федір - здоровенний чолов'яга, кулаки величезні, "краще з таким не зв'язуватись"- подумав Ванька, та служниця Одарка - молода дівчина, трохи старша за Іванка, дівка дурненька, та роботяща. Перебралася вона до міста з глухого села. Ну і правильно зробила, чого у селі робити, роботи немає, навкруги всі заглядають до чарки, як то кажуть ніякої там перспективи. Це Ваня нове, звучне слово запам'ятав, як то кажуть для підвищення культурності.
Роботи було багато, тут він став помічником для всіх. То Варварі води натягати треба, то Федору у стайні допомогти. Точніше всю брудну роботу за нього зробити: стайню почистити, сіна для лошодок принести да водою їх напоїти. Як Іванко появився, так Федір більше байдикував та отримував платню нізащо, а Ванька тут спину за троїх гнути повинен, та ще й задарма: за їжу та ночівлю. Більше за все подобалося йому Одарці допомогати, або, як він її про себе називав, Одарочці. Дуже вона йому подобалася: висока, пухкенька, щічки завжди червоні та великі карі очі. Красунею назвати її було важко, але дівка ладна. Та й Івану вже тринадцятий рік іде, вже пора і на дівок заглядатися. Да тільки Одарка у ньому кавалера не бачила, як із малим хлопчиськом поводилася: то за щічку ущіпне, то по голові погладить, ну як із дитиною малою. Уж дуже страждав від цього, ночами не спав, все думав, як би йому привернути її увагу. То квітку їй із сусідської клумби вкраде та подарує, то скаже, що очі у неї дуже гарні. А вона тільки посміхається на це да Ванятком кличе. А Ванятком його тільки мамка називала, та й то, ще коли зовсім шмаркачем був. Та Ванька про це вже не дуже пам'ятав, так щось вспливало у пам 'яті, але дуже смутно.
Так і працював Іван на Степана Ілларіоновича, довго працював, аж поки оказія одна не виникла, чи може конфуз, хто його зна як правильніше сказати. Отже відбулася із хлопцем одна неприємна історія. Була в Степана Ілларіоновича донька приблизно Ваняткових років. Дівка спритна, ряба, очі риб'ячі. Взагалі, вже дуже негарна собою була ця Сонька, але сильно балувана та й красунею себе вважала. Це від того, що від самого народження всі навкруги казали їй, що вона справжнісінька красуня. Ось вона й повірила в це. Куди ж їй допетрити до того, що для батьків їхнє чадо найвродливішим за всіх інших здається. Сиділа вона якось на подвір'ї, з нудьги дивилася як Іван двір мете. Це від того їй нудно, що сама ніколи нічого не робила, а ось якби по господарству допомогати взялася, то й нудьги б ніколи не знала. Отже сиділа так молода панночка, довго сиділа, все Ваньку своїми риб'ячими очима їла. В нього від цього погляду аж мороз поза шкірою. Дуже вже неприємним був той погляд. Поглядав на неї з-під лоба, раптом набридне їй оттак зиркати на нього та й піде собі. А вона ці споглядалки на свій розсуд розтлумачила:
Чого заглядаєшся? Закохався, чи що?
А сама запишалася, носа дере. Всі знають, дівки вони дурні, раптом що - одразу й закохався.
- Ні! Не закохався. З якого дива мені закохуватись? Робити мені нема чого?
Роздратовано пробурчав Ванька.
А вона знай своє гне:
- Ну звісно, що закохався! А як же, в таку красуню як я не можна не закохатися.
Засердився Іван, візьми та й бовкни їй:
- Яка ж ти красуня! Вся ряба, очі як у риби. Ти що, сама не бачиш?
Випалив зопалу та й пожалкував про це. Сонька як закричить. Розревілася, весь двір позбігався. Бігають всі навколо неї, заспокоюють та на ображчика її з осудом дивляться. Федір його, сироту, за вухо схопив та до панича потягнув. Степан Ілларіонович вже дуже свою Соньку любив, адже єдина дочка в нього. Розізлився на сироту та бити не став. Й на тому спасибі.
- То що мені з вами робити, Іване? Ми тебе з вулицІ забрали, прихистили, нагодували, а ти от так вІддячив, рідну донечку мою образив.
Сонька вже дуже батькові набрехала, обмовила Іванка та все, що вІдбулося по-своєму перекрутила. Ось пан тепер і сердиться. Хоча більше Ваня на себе злився. Це ж треба, своє щастя прогавив. Тепер, значить, погонять в шию з хорошого місця. А куди йти, на вулицю чи що? Довелося перед Сонькою дуже вибачатись, а вона ще й пробачити не схотіла. Задумався панич та й каже:
- Виходить, Іване, не можна у нас тобі більше залишатись.
Та на вулицю, добра душа, не прогнав. Написав листа своєму приятелю та й відправив Ваню з ним до нового господаря:
- Шкода мені тебе, Іване.
Каже:
-Хлопець ти працьвитий, такІ моєму приятелю завжди потрібні.
Новий господар довго листа читав, а після Іванка довго роздивлявся. Каже:
- Ну що ж, менІ робІтники потрІбнІ. Будеш на будІвництвІ пІдсобним працІвником, допомогатимеш будІвельникам. Ночуватимеш з усІма в спІльному барацІ, харчуватимешся як усІ, навІть невелику платню матимеш.
Новий пан, СергІй Миколайович, вже дуже не сподобався Івану. Високий, худий, злий якийсь. До такого й не підступишся. Для нього всі люди й не люди зовсім, так таргани якійсь. Хоча наш хлопчина і цьому радий був, все краще ніж на вулиці, та й осінь вже на дворі була. Кожен день дощить та вітер дме. А тут все ж в теплі ночувати. Хоча цей барак теплим назвати важко було. Будівельна бригада була велика, аж 20 чоловік. Різні тут мужики були, але всі великі, дужі, таких недомірків як Ваня більше не було. Харчування було поганеньке, хоча й тричі на день, та все ж краще ніж в сиротинці. Дуже часто Іванко із сумом згадував Варварині пироги. Гарна кухарка була в минулого господаря.
Працювали на будівництві із самого ранку до пізнього вечора. Робота була тяжка: цеглу носити, бетон мішати. Загалом, підсобний робітник всім у допомогу. Працював на рівні з усіма, ніхто й не дивився, що недомірок, навантажували роботою по-повній. Перші декілька днів спину сильно крутило, а потім нічого - звик. Будували, а точніше перебудовували, для пана старий будинок. Щось зносили, щось добудовували. Загалом виявилось, що робота тимчасова, тільки на період будівництва. А куди далі податися Ванька й не знав. Вирішив, що зароблені гроші витрачати не стане, буде їх накопичувати. А там, коли будівництво завершиться вони сильно йому знадобляться. Тяжко трудився Іванко удень, а по ночах трусився вІд холоду в темному бараці та й згадував собі Одарочку. Тільки думки про неї душу й зігрівали. Часто йому мріялось, що стане він багатим, справжнім завидним кавалером, тоді Одарка подивиться на нього зовсім по-іншому, не як на малолітка, а із захватом і забере він її із собою. Будуть вони як у казці, жити-поживати та й добра наживати. Ось тільки як розбагатіти Ваня ще до пуття й не знав. На будівництві-то багато й не заробиш. Проте мріяти не припиняв. Кожну ніч так лежав та й думку гадав як би грошима розжитися. Хоча на все, про що мріяв, за все життя не заробиш. Хотілося всього й одразу: будинок великий і красивий, стайні свої, да щоб конячок там багацько було, та всі породні, як на ярмарці продаються. Головне, щоб більше працювати не довелося, хай інші на нього спину гнуть. Так у мріях ночі й пролітали. Ванька й подумати не міг, що близько вже його мрія про багатство, та не про просте багатство, а велике, таке, яке собі навіть уявити не можна - чарівне.
Це раніше Іван у дива та усіляку чудасію не вірив, тому як не зіштовхувався із цим, та й помислити не міг, що коли-небудь зіштовхнеться. Ось, мабуть,і прийшов час у казки повірити. Отже діло було так: працював він як зазвичай на будівництві, наказали йому сміття прибради із підвалу, так би мовити підготувати приміщення до подальших робіт. Почав він вовтузитись в дальньому закутку, якесь залізяччя там перебирати, як раптом бачить, а там прохід під землю. Невеликий прохід - дорослому не протиснутись, а ось такому хлопчаку як Ванька можна. Поліз туди, цікаво все ж таки що там, може скарби які сховані, адже такі підземелля просто так не роблять.Виліз до якогось приміщення, схожого на невелику комору, випростався у весь зріст. Темно тут було, нічого не видно, але добре що Ваня лампадку із собою захопив, запалив її та й ледь не зомлів від жаху. Прямо навпроти нього на дерев'яній лавці мрець сидів, весь висохший, на мумію схожий. Це Йванко у газеті про одну виставку , привезену із самого єгипту читав, там про цих мумій прописано було, навіть із фотографічними картками. Ось і цей мертв'як сидів зовсім як живий: борода довга, до пупа, сива вся, волосся теж довге нечісане, сам усохший. Лячно було та не кликати ж на допомогу, все одно ніхто не прийде, в прохід у підземелля протиснутись не зможуть. Вирішив краще комору роздивитись, а раптом щось цікаве знайдеться. Щоправда нічого цікавого так і не знайшов. Гадав вже назовні вибиратись, як роздивився на покійному цікаву річ, медальйон дуже гарний, мабуть дорогоцінний, подумав Йванко. Мертв'якові то він вже не потрібний, а йому, Ваньці, гроші за медальйон не зайвими будуть. До того ж - це ж не у живих добро віднімати, а мрець не наздожене, та й по шиї дати не зможе. Ех, якби ж тоді знати як він зараз помиляється, так ніколи б нічого із мерця не брав би. Сунув цю дрібничку собі у кишеню, все одно при такому світлі її добре не роздивишся, та й поліз назовні. Вибрався із комори, так ні щоб усім про свою знахідку розповісти, а він взяв та й прохід до страшної кімнати дощечкою прикрив.Мало що, можливо ще щось там знадобиться. Вийшов на денне світло та й почав цю чудернацьку річ роздивлятися. Так задивився що не помітив як до нього пан підійшов:
-Що це у тебе?
Поцікавився Сергій Миколайович та вихопив медальйона, покрутив його в руках("Ех зараз відбере честно знайдене!", і так шкода Ванці стало цю річ, та не виривати ж з рук у господаря). А річ ця мабуть великих грошей коштує, як же віддасть її тепер ласий до чужого добра панич, тримай кишеню ширше. Аж ні, повертів у руках Сергій Миколайович медальйона та й віддав, сказав що це звичайна залізка і цінності у ній немає. " Ось так багатство" - ахнув Ванька і так йому шкода себе стало, адже він вже у мріях гроші за цю річ витрачати почав. Ну що роботи, одягнув медальйона собі на шию, ну не викидати ж, адже річ гарна, та й пішов далі працювати.
Година вже була обідня. "Ех!" -подумалося Ваньці "От якби ж на обід не пісної баланди дали, а борщу, та ще й жирненького, наваристого. Та дочекаєшся від них такої смакоти, а як же пан Сергій Миколайович вже дужий ласий до грошей був, не стане зайвої копійчини на трудяг витрачати. Думав так поки до їдальні йшов, а там дива та й годі: на столах для усіх робітників у мисках борщ стояв, наваристий, жирненький, та зі сметанкою. Наминав за обидві щоки та дивувався - буває ж таке. Да не тільки він дивувався, мужики-будівельники теж такого ще не бачили, вони вже довго на пана працюють, та так ситно і смачно їх ще ніколи не годували. Да на цьому дива не скінчилися, а тільки почалися. Так стало у Вані життя дивовижним, можно сказати казковим.
Після обіду подумав:"Ось би зараз поспати годинку-другу після тяжкої праці, адже втомився важке носити та спину гнути". Аж ось нІби хтось начаклував: господар всім робІтникам та й йому, Ваньці, вихідний дав (цього дня будівельні матеріали вчасно не пІдвезли). От і відпустив всіх Сергій Миколайович, хоча раніше за ним такого не водилося. "Невже й насправді дива бувають" - подумав Іванко, може це він своїми думками оцї чари притягує. Дурниці, звістно, але якщо б це так було, но це ж яких справ наворотити можна. Настало б для нього, сироти, не життя, а мед самий справжнісінький. Замріявся так та й не помітив, як думка сама по собі до Одарочки потягнулась. Замислився, як би гарно усе склалося, от прийшла б вона до нього, до Іванка, та й у коханні зізналась. Аж ось точно, прийшла таки. Не прямо одразу, а на слідуючий день прямісінько на будівництво прийшла, не налякалася, така хоробра. Стоїть Ваня, дивиться на Одарку та й очам своїм віри не йме. А вона йому посміхаючись торбинку дає:
- Я тобі, Ванятко, пирогів принесла. Варвара сьогодні напекла. Подумала, що ти зрадієш, адже дуже ти ласий до Варвариних пирогів.
- Спасибі, Одарочко. А ти як тут?
Та все у своє щастя Ванька повірити не може. Ось би зараз сказала, що жити без нього не може, так сильно кохає. А й правда сказала, та ще й у щічку поцілувала, а Івасика аж в жар кинуло.
- Пора мені вже, Ванятко. Я до тебе ще прийду.
Та пішла собі, а він так і залишився з торбинкою в руках, сяючи від щастя. Навіть про пироги забув. А пироги у Варвари такі, що слиною захлинутись можна - до того смачні.
Виходило, що все ж таки є дива у світі. Неймовірно та вся чудасія почалась із того, що він медальйона на шию вдягнув. Отже помилився хитроумний панич, коли казав, що річ не дорогоцінна. Вона навіть краще ніж дорогоцінна, річ-то чарівною виявилася. Так почалося в Іванка зовсім інше, казкове життя. Чого не побажаєш - все виконується. Хоча поки й сам не знав чого б забажати, щоб його життя з тяжкого стало легким та веселим. Так від пустощів всілякі дурниці загадував: то хотів щоб у пана штани розірвалися на самому видному місці ( треба ж його, жадюгу, провчити, щоб на чужому горбу не наживався), то бажав завжди в карти в робітників вигравати. Та й вигравав сімнадцять разів поспіль. Ну весело ж, адже на бажання грали. Ось і поганяв він будівельників. То кренделиків йому купляли, то півнем смішно кричали. Та скоро їм набридло хлопчакові постійно програвати. Ось і вирішили вони більше в карти з Ванькою не грати. Загалом дні пролітали весело й безтурботно, адже працювати тепер не доводилось. За Ваню всю роботу тепер інші виконували, а він тільки знай собі насміхається над ними.
Все добре було, але ночей Іванко страшитися почав. Повадився до нього по ночах у ві сні мрець приходити. Той самий, з потаємної комори. Підходить він до Ванятка, тягне до нього свої кістляві руки та лається, вимагає медальйон повернути. Жах та й годі. Але ж не повертати чарівну річ, адже мертвому господарю вона вже не потрібна. Ну навіщо мертв'якові дива? А йому, Вані, вони в нагоді стануть. Розсудив так: те, що мрець до нього у ві сні причепився, то не страшно, хай собі ходить. Це ж не наяву. Розсудити то він розсудив, да от тільки тепер спати боявся. Всі ночі крутився, намагаючись не заснути. Марно зі сном боровся, все одно до ранку засинав. А там у ві сні він, страшний покійник, все за горло вхопити намагається та медальйон свій відібрати. Кожну ніч сновидіння все страшніші стають, як наяву все бачить. Прокидається весь в холодному поту, а потім намацає дивовижний медальйон на грудях та й заспокоїться. Хоча так продовжуватися далі не може. Ну скільки так людина протягнути зможе без нормального відпочинку? Так і Ванька декілька ночей не поспав, стомлений такий був, що очі самі собою закриваються. А там, у ві сні, страшний мертв'як:
- Віддай медальйона! А то лихо тобі буде.
Й за горло Іванка вхопив, душити почав. Прокинувся Ванятко від свого ж крику. Дихати важко, шия болить. Навкруги робітники позбігалися та й запитують:
- Що сталося? Хто образив?
Соромно було перед будівельниками зізнаватися, що сна налякався, ось і бовкнув, що щури тут, а він їх прогоняє. Та тільки не повірили в це мужики, адже на Йванковій шиї сліди від чужих пальців залишились.
Виходить, що сни ці не дурниці зовсім. Не просто якийсь міраж, а отже й погрози мерця не пусті. Як не крути виходило, що медальйон повернути треба. Шкода, звісно, чудес, але життя дорожче буде. Треба було тільки дивами в останній раз скористатися. Да й з користю, щоб життя своє, бідолашне, влаштувати, а вже потім можна до таємної кімнати навідатись та річ цю господарю повернути. Да тільки щоб такого забажати, заплющив очі та й сказав:
-Хочу стати дуже заможною людиною, щоб жити та ні в чому собі не відмовляти.
Довго затягувати із поверненням медальйону не став, бажання ж замислив, а отже швидко здійсниться, тільки зачекати трохи доведеться. Поліз до підвалу, відкрив прохід до таємного приміщення, зайшов туди.Лячно ,звісно було, а ну як покійник встане, та й як у ві сні душити почне, але повернути цю річ було треба, та як найшвидше. Мрець нічого, не встав і на нього не накинувся. Повернув Ваня медальйона на місце, як було, та дременув звідти.
Цієї ночі Іван нарешті спав спокійно, ніякі мреці не снилися, ніхто його не лякав, не переслідував, та задушити не намогався. Минуло так декілька днів, а заповітне бажання так і не здійснилося. А раптом і не здійсниться, невже все це марно було. Вже змирився Ваня із своєю тяжкою долею, аж раптом приїздить на будівництво чоловік, солідний чолов'яга, сурьйозний на вигляд ,та й до Іванка. Виявилось що це нотаріус:
-Ви, Іване Тихоновичу?
-Так.
Каже Йванко, а у самого ноги трусяться. Нічого ж поганого не зробив, а може зробив та й забув. Дуже вже недобрі згадки про цих нотаріус
ів у Вані залишилися. Це ще після смерті батьків, коли його до притулку забирали.
-Дуже довго вас шукаю, Іване Тихоновичу. Ви тепер дуже багата людина.
Розповів він хлопцю всю історію, таку чудернацьку, зовсім неймовірну, чарівну.Хоча чарам наш Йванко вже й не дивувався, багато він їх бачив за останні дні.
Виявилося, що у хлопця тітка є, та не проста тітка, а справжнісінька багачка, да не в якомусь занедбаному містечку, а у самій столиці. Тітка була далекою родичкою, мамці троюрідною сестрою доводилася, тому про неї Іван і не чув ніколи. Коли дізналася тітка про бідолашного сироту ,захотіла до себе забрати на виховання, адже своїх дітей у неї не було. Розшукувала, розшукувала, та й розшукала Олена Прокопівна свого племінника.Та й прислала за ним людину, щоб привіз бідненького хлопчину до столиці та й особисто до рук тітки передав. Ось воно багатство, про яке мріялося, навіть краще. Не просто купа грошей, а справжнісінька родина з люблячою мамою. Олена Прокопівна і справді Вані мати замінила. Дуже вже полюбився їй хлопчак, душі у ньому не чаяла, да по- різному розбещувала. Адже материнської любові та ласки ніякі багатства не замінять - це і є справжній скарб. А Іванко і радий цьому.
Ось таким неймовірно та казково влаштувалося Іванчине життя.

Поделиться: