(Твір на тему: «Якби я опинився на місці видатної історичної особистості»)
Стояв ранок 11 вересня 1648 року. Наближалася відповідальна битва з поляками. Тож усі козаки пішли до церкви, яка стояла посередині Січі. Це була церква святої Покрови. Усі хотіли помолитися перед боєм. А коли священик читав Євангеліє, козаки тримали шаблі наполовину витягненні з піхви, на знак того, що кожної миті готові боронити своєї віри.
- Богдане, а чи є у нас план? – звернулися до мене козаки після читання Євангелія.
- Не хвилюйтеся, любі, я знаю, що робити, - трохи здивовано відповідаю я. – Одне можу сказати точно “Ми переможемо!”
- Ну й добре! Ми в тебе віримо, – відповіли козаки. І всі рушили на битву…
Розгорілася перша завзята битва за греблю, яка захищала доступ до козацького табору. Оборону тримала козацька піхота, підтримувана з табору артилерією. Кілька разів гребля переходила з рук в руки, доки її остаточно не захопили поляки.
Вже ввечері 12 вересня до мене прибули білгородські татари. Для бою вони не були потрібні. Тож я почав згадувати зі шкільної програми історії України, що зробив на моєму місці справжній Богдан Хмельницький, адже я знав, що якщо я зараз не зроблю так, як зробив свого часу гетьман, історія може змінитись і тоді мене взагалі може й не бути. Однак я зумів їх використати для морального тиску на поляків. Прихід татар я наказав привітати пострілами з гармат, щоб привернути увагу ворога. План виявився вдалим – серед поляк була розсіяна паніка.
Ранком наступного дня я повів свої полки в наступ, а з іншого табору наступав Кривоніс. Польське військо виступило в поле аби чекати козаків на рівнині, порізаній кількома глибокими балками. Серед ворогів почалась метушня, чим я, власне, й скористався. Отже, польське військо було розгромлене.
За тиждень після Пилявецької битви, на Дніпрі капітулювала польська фортеця Кодак, не витримавши майже піврічної облоги. Прослуживши полякам менше 10-ти років, фортеця Кодак відтоді стала важливою військовою базою запорозького козацтва.

***
На цьому мені довелось прокинутись, бо заіржав мій кінь. Ой, що я говорю, загавкав собака. Та ні, - Чуєте? То ж справді кінь. Я знову почув іржання коня і подивився у вікно. На дворі стояв мій улюблений кінь, а далі із кухлями пива сиділи козаки і чекали на мене. Я посміхнувсь, глянув по хаті і побачив гетьманську булаву.
- Що ж це коїться? – спитав я про себе і вдаривши себе по лобі, додав:
- Віднині вчитиму історію, щоб більше нічого такого не марилося.
Я сів за підручника...
- Гей, козаче, чи ти забарився там? – почулося знову. – Виходь вже!
***Цієї митті мама будила мене до школи.

Поделиться: