Березневий ранок 12 числа привітав Артема сонячними зайчиками, що пестили обличчя сонливого хлопця. Всю ніч він просидів на кухні над науковою роботою про Шевченка і заснув прямо на Кобзарі. Тож коли Артем прокинувся, першим, що він побачив, був портрет молодого Тараса Григоровича. Парубок усміхнувся. Озирнувшись, зрозумів, що так і не лягав спати, але сон його все одно здолав.
Артем закрив «Кобзаря», привів до ладу папери на столі. Доки кипів чайник, встиг потягнутися і зробити дванадцять присідань. Коли із зарядкою було покінчено, заварив собі міцної кави з трьома ложечками цукру. Їсти нічого не хотілось – Шевченко аж ніяк не виходив з голови.
Артем захопився Шевченком класі у шостому, але якось воно було так раптово. Він побачив у підручнику когось з однокласників портрет Шевченка не таким, як він був в інших. Хтось домалював поетові ріжки синьою пастою – і це так обурило хлопця, що був готовий горою стояти за Кобзаря…
З тих пір і прозвали його Шевченковим сином. І недарма – по-батькові ж Артем був Тарасовичем. І хоча батько був росіянином, а мати переїхала до України ще за шкільних років, але теж десь з Смоленщини, не маючи ані краплі української крові, Артем відчував себе щирим українцем. Від того ж таки шостого класу й заговорив українською, прийнявши її за рідну мову. Батьки, звісно, пишалися своїм сином, але нівроку не могли зрозуміти звідки ж пішло таке завзяття. Мабуть, тому й не розділяли синове захоплення і всіляко намагалися «допомогти йому викинути всю цю дурню з голови». Казали, краще б дівчину якусь завів і ходив би з нею на побачення, аніж усі вечори просиджувати в кімнаті за «Кобзарем». Батьки й самі приводили додому дівчат сватати за сина, а той їм «Кобзаря» напам’ять читав – вони й втікали. Жодна дівчина Шевченка довго не витримувала – нікого не цікавила класика. В скількох містах встиг побуватиАртем із батьками по їхніх відрядженнях, а так і не уподобав собі жодної красуні. Ані в Україні, ані в Росії, ані в Польщі…
Все це Артем згадував, доки пив ранкову каву. Він роздумував з чого ж почати доповідь. І хоча був упевнений в собі на всі сто відсотків, виступити хотів на двісті.
Артем був невиспаним, а тому щоб ніхто цього не помітив, одягнув темні окуляри. На кухні він начисто зібрав свої речі і розкидав їх по своїй кімнаті. Розстелив ліжко, спеціально зім’яв постіль, аби батьки не здогадалися, що цієї ночі сну у нього не було.
Дорогою до червоних стін рідного Шевченківського університету Артем зустрів свого старенького педагога, друга і наставника. Художній керівник зрадів, що побачив свого улюбленця перш, ніж почнеться його доповідь. До університету лишалося кілька кварталів, тож часу було більш ніж достатньо, аби все детально розкласти по полицях. Старенький упевнився, що його студент готовий до здачі своєї наукової роботи, а тому спокійно поспішив зайти всередину. Артем присів на парканчику і закурив цигарку.
День був дійсно якимось незвичайним. Біля університету було повно незнайомих студентів, що обговорювалиучбові організаційні питання і таке інше.
Артем помітив дивну поведінку однієї з дівчат, яка ніби трусилася трохи і кілька разів озиралася. В руках вона міцно стискала якусь книжку. Її аж ніяк не цікавили розмови про курсову.
Буває – подумав про себе Артем і відвернувся в інший бік, дмухнувши димом в повітря.
– Привіт, чуваче, – раптом почув він і повернувся.
Перед ним стояла та сама дивна дівчина. Ого, чувак! А вона не така вже й проста!
– Ще однієї цигарки не знайдеться? – спитала незнайомка.
Артем зняв окуляри і окинув дівчину оком. Зустрівшись поглядами, обоє на мить зомліли.Він побачив в її очах своє відображення. Її очі сяяли мов дві зорі…
– А чом би й ні? – Артем хутко вийняв з кишені цигарки і дав прикурити.
Незнайомка зробила першу затяжку і одразу ж закашлялась.Книга впала на асфальт.Артемнегайно прийнявся хлопати дівчину по спині – і от воно. Перший дотик!
Почувши кашель дівчини, озирнулись й інші студенти. Дівчина подивилася на хлопця – той усміхнувся.
Артем підняв книжку і, розгледівши на обкладинці ледь помітну назву, з цікавістю подивився на нову знайому. Він вперше побачив дівчину, яка так просто розгулює по вулицях Києва з «Кобзарем».
– Вероніка! Ходімо на пари, – гукнула якась зі студенток, а потім хутко наблизилася, взялаАртемову співбесідницю за руку і вихопила з рук хлопця «Кобзаря».
Вероніка озирнулася – Артем дивився на неї. Як же йому не хотілося її втрачати. Він тихо прошепотів серцем слова Шевченка:
–З’їздили ми Польщу
І всю Україну,
А не бачили такої,
Як се Катерина.
Дівчата зникли за червоними колонами – Артем відчув якесь тремтіння всередині. Що з цим робити, він не знав. Його охопило якесь дивне хвилювання – невже це все через доповідь про Шевченка, але ж ще з ранку він відчував себе впевненим на всі двісті?
Артемнасунув окуляри на перенісся і, затягнувшись в останнє, нервово викинув ледь підпалену цигарку. Він почав ходити зі сторони в сторону, топтатися на місці, розтирати ногами ще задимлену цигарку. Усі думки з голови студента розлетілися по світу чорними воронами і як ревів Дніпро Артем уже не міг повідати світу. Хлопець відчув як сильно закалатало щось у грудях.

Під час доповіді Артем розгубився повністю, говорив окремими словосполученнями і аж ніяк не зумів зібрати усі думки докупи.Старенький педагог не міг зрозуміти що ж сталося з його улюбленцем, адже поспілкувавшись із ним в дорозі, був повністю у ньому впевненим. Звісно, такий млявий виступ він списав хлопцю на втому і хвилювання. Та хіба ж йому зрозуміти молоде гаряче серце, яке калатало дедалі сильніше і вже ледь не вистрибувало з грудей. Перед очима хлопця застигла дівчина, що просила його прикурити. Весь час він намагався згадати її ім’я, але все було марно…
Якби ж та дівчина тільки знала, що своїм питанням: «Ще однієї цигарки не знайдеться?», вона зруйнувала йому життя. А, може, все навпаки? Може вона прийшла для того, аби скрасити буденність його днів? Господи! То, може, вона посланник доброї волі Божої, що спустився до нього з небес? Може, сьогодні він знайшов ту свою єдину, яка здатна з ним розділити решту життя і подарувати йому спадкоємців, адже вона єдина, хто читає Шевченка?
Ця думка промайнула останньою, тож за будь-яку ціну Артем вирішив віднайти ту єдину, яку при першій же зустрічі прийнявся шмагати по спині.
На півслові свого невдалого виступу, Артем вилетів з аудиторії. Він кинувся по всіх поверхах відкривати двері усіх кабінетів, а раптом за якоюсь із них – його єдина! Була уже досить пізня година і тому лише в кількох аудиторіях йшли заняття, інші двері були зачинені.
У розпачі хлопець вибіг на вулицю. Червоні колони, які він уже оминув, раптом злились в єдину цілісність з червоним чоловічком, що стояв на верхньому скельці світлофора. Артем нічого не розумів і біг швидше за вітер. Сигнали машин розчинилися в унісоні дивної пісні його серця.
Артем сидів на лавці у парку Шевченка і дивився на кам’яну брилу, з якої висікли стару подобу поета. Єдине, про що він думав тепер, де шукати дивну дівчину з «Кобзарем».
На ранок він з’ясував, що дівчина та з іншого університету, але з якого саме підказати ніхто не зміг. Він не знав її Імені і де Її можна зустріти, але щодня приходив до парку, блукав біля кам’яного Кобзаря і сидів на парканчику біля червоних колон, де колись вони мали щастя зустрітися.
Так минула весна і так минуло літо. Він уже втратив усяку надію колись ще зустріти її…

1 вересня для Артема настало в інакшому ракурсі. Вперше він сидів в аудиторії не в якості студента, а за викладацьким столом. Зробивши перекличку, не знав з чого почати. Хвала Богові не всі були на місці і в двері постукали. Це трохи відтягнуло час.
– Так-так, заходьте, – Артем уважно подивився на двері.
До аудиторії несміливо зайшли дві студентки. І, о Боже! То була та сама дівчина, яка рівно 173 доби тому стріляла у нього цигарку. Як же її звати? Ім’я у неї таке гарне, незвичне… Вероніка..? Точно, згадав! Вероніка!
– Можна? – почулося знайомим голосом.
Викладач подивився на дівчат.Вероніка й сама зомліла, побачивши перед собою того самого «чувака».
– Це хто в нас прийшов? – Артем розкрив журнал.
– Вероніка Зозуля і Катерина Полякова, – відказала інша студентка. Та, що колись так скажено вирвала з його рук старенького «Кобзаря».
Викладач дивився на Вероніку. І так якось всередині стислося, він не знав як реагувати на таку несподівану зустріч, а тому вдав ніби не впізнав її. І як же важко було вдавати! Хотілося кинутися їй назустріч і закричати на весь голос: «Нарешті я знайшовтебе!» – але то не педагогічно. Артем лише холодно відповів:
– Ага, заходь… те. Ну, тепер всі, можна продовжувати лекцію. Сідайте дівчата!
Всі місця були зайняті – порожньою лишилася тільки перша парта. Дівчатам довелося всістися перед самісіньким викладачем.
– Менше палити треба! – Вероніка впіймала на собі погляд новенького викладача. І як же їй було соромно! Якби ж він знав, що за все життя вона скурила тільки одну цигарку – ту саму. То був лише привід для знайомства.
– Артеме Тарасовичу, а ви самі палите? – спитав хтось з хлопців.
– Кинув давно… – Артем Тарасович подивися на Вероніку. – 12 березня кинув.
Дівчина підняла очі. Впіймавши погляд студентки, викладач захлопнув журнал і підійшов до дошки.
– Так, ну добре, давайте ближче до теми. Запишіть, будь ласка…
Та Вероніка уже нічого не чула, вона опустила очі до конспекту, де змальовувала з пам’яті хлопця з цигаркою, що сидів на парканчику біля університету Шевченка.
Артем Тарасович і сам згадував ту зустріч, але стратити зараз він не міг. Тим більше, що у цьому університеті за нього поручився його художній керівник, бо після тієї доповіді він уже б не зміг залишитися в рідному університеті на викладацькому місці.
А тому зібравшись із духом, молодий викладач розпочав свою першу лекцію.

Ввечері Артем не міг знайти собі місця – тинявся з кутка у кут, закривавобличчя руками. Тепер дистанція між ним та нею була серйозніша – кому сподобається роман між студенткою та викладачем? Звісно, можна почекати рік, доки Вероніка закінчить свій останній п’ятий курс, а можна самому піти з посади – але як він пояснить керівництву університету, чому він вирішив покинути роботу, відпрацювавши всього день?
Годі! Все годі! Він і без того надто довго чекав – тепер уже немає сил чапіти – хочеться хоча б голос її почути.
Артем одразу згадав як староста подала йому свій блокнот зі списком групи, аби він мав змогупереписати його в журнал. У тому блокноті навпроти кожного прізвища були телефонні номери. Ще не знаючи групи, він звернув увагу на одне досить дотепне, як йому тоді здалось, прізвище Зозуля. Так-так, пташка, що підкидає своїх діточок в чужі гнізда. Цікаво було б подивитися на цю студентку! Тоді ж він кинув оком по цифрах, що стояли навпроти прізвища, і зрозумів – не запам’ятатиїх неможливо!Якою ж приємною несподіванкою видалося те, що саме під цим прізвищем представилася Вероніка. А судячи з оцінок, які вона отримала на попередньому курсі, вона таки справжня зозуля.
В пам’яті Артема вмить постали чарівні цифри: 093 – це ж день народження Шевченка, а далі й сам рік – 18-14. Це тільки істинна шанувальниця творчості Кобзаря могла обрати собі такий номер! Останні цифри – 123 – їхня перша зустріч дванадцятого березня. Йому одразу закортіло їй зателефонувати.
Він набрав чарівні цифри, але ніхто не відповідав. Вдосталь наслухавшись гудків, Артем вже збирався кидати слухавку. Але тут сталося диво.
– Слухаю, – раптом тихо почулося у відповідь. Серце закалатало як ніколи і ледь не вирвалося з грудей. Але він сильний, він чоловік, тому має стійко триматися навіть в амурних справах.
– Привіт, Вероніко!– радісно вимовив Артем. – Хотів почути твій голос.
– Привіт… А хто це?
– Це Артем, впізнала мене?
– Який Артем?
– Артем! Тарасович я! Ну, «чувак», як ти кажеш! – І тут Артем ледь втримався від сліз. Яка ж то була прекрасна мить, коли Вероніка так впевнено підійшла до нього і вперше промовила: «Привіт, чувак!»
– Чувак! Вибачте, Артеме Тарасовичу, я вас слухаю.
– Припини, Вероніко. Моя посада тебе ні до чого не зобов’язує. Я готовий залишитися для тебе «чуваком» – мені сподобалося. Ек, дарма ти одразу телефончика не залишила. Я шукав тебе…– Артем замовчав. Він не знав, що казати далі і взагалі чи варто щось казати.
Вони обоє мовчали у слухавку. Нарешті Артем першим наважився заговорити:
– Може зустрінемось якось?
Вероніка мовчала.
– Я завтра, нажаль, не можу, лекції допізна, – продовжив Артем. – А от післязавтра годині о четвертій залюбки побачив би тебе.
– Де зустрінемось?
– А де тобі зручно? Давай біля Кобзаря?
– Давайте краще на нашому місці – на парканчику!
– Як скажеш. Тільки не кажи мені «Ви». За межами універа я маю право на особисте життя.Гадаю, ти теж…Ну, все тоді, до післязавтра?
– Ага, – Вероніка першою поклала слухавку.
– До післязавтра… – Артем ще довго тримав телефон біля вуха. Щойно він почув найчарівніший голос у світі!

На парканчику під яскраво-червоними колонами університету Шевченка в темних окулярах сидів Артем Тарасович. В обіймах стискав книжку. Вероніка підкралася до викладача іззаду.
– Ну, привіт, чувак, – промовила Вероніка.
– Ось, тобі приніс, – Артем простягнув Вероніці книжку, вона одразу розгледіла назву і усміхнулася.
Артем закинув окуляри на волосся – йому хотілося якомога краще роздивитися Її чарівну усмішку.
– А як же ти? – спитала вона і знову потонула в його очах.
– Я знаю його напам’ять, а тобі іще знадобиться.
Вероніка з палким захопленням почала гортати сторінки, зупинилася на одній і процитувала:
– Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
– Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув… – продовжив Артем і хутко понурив голову.
Вероніка закрила «Кобзаря» і пильно подивилася на викладача.
– Чи винна голубка, що голуба любить? – стиха промовила Вероніка і простягнула Артемові статуетку з двома милими голубками.– Тільки ти не ховай більше очі, вони у тебе прекрасні!
Артем усміхнувся і, пригорнувши Вероніку до себе, поцілував її у чоло. Серце Вероніці сильно закалатало – він відчув це своїм тілом. Усі його м’язи були дуже напруженими і тільки серце стукало досить активно.
В очах щось марилося. Червоні стіни Артемової Альма-матер злилися з червоним чоловічком, що стояв на верхньому скельці світлофора, але тим двом червоний – не наказ. Єдине, з чим вони асоціювали його тепер, навічно оселилося в їх серцях. Гудіння машин, що лунало в їх сторону, супроводжувалося стукотом їх сердець – тепер вони можуть триматися за руки і розділяти на двох свою енергію.
Щойно вони перейшли дорогу, на нижньому скельці світлофора з’явився зелений чоловічок, який намагався їх наздогнати аби спалахнути зеленим світлом в їхніх стосунках. Міцно тримаючись за руки, вони рушили до Кобзаря, що поєднав разом їхні самотні серця

Поделиться: