Дивна…Міцна кава-її погана звичка. Щоранку шукаючи притулку для серця,вона відчиняє вікно рівно о 5 -оо. Коли жорстокий світ ще карамельно-спить.
Натхненно,вдивляючись у вулиці анімованого міста,в думках- блукала,десь там,глибоко в душі…Вразливо стерта фарба,як прихована ілюзія породжує несправжнє сонце-самотність дотліває.Ти приречено рятуєш погляд від безпритульного світила ліхтарів.
У напівтемряві стоїш босоніж,- в той час коли холодна підлога вселяє іній… байдужо ,без фальші, дякуєш за біль, за нову порцію оману.
така собі імпровізація.
Звабливо,ще вчора ти поспішала у цей нещасний світ в обіймах вітрів .А сьогодні?!...сьогодні без сліз наївна протидія!!!
За вимогами часу –щирість,не зважаючи на частинки болю відчайдушно тішиться,за склом вікна і стоячи навшпиньках шукає видимість … Здавалося б формальність почуттів,але не в п*ятій ранку,в кімнаті із подряпаними шпалерами та не існуючим ще чорненьким кошенятком…
Із вікна безкоштовно пронизуючись оскаженілий подих сонця,непристойно вривається запах щастя-потік ранкового божевілля що зносить дах,від обмертвіння міста.
Спантеличена…Твої мегабайти думок проти кілограм хвилин.
-самотня чи вільна?!
«Ти хвора дощем,нещаста…Ця весна нічого не змінить» - шепоче виском в тумані тінь…
Точка відліку,ще чекає…захоплюючись невтішним небом твого тіла…
Стоїш серед кімнати,безглуздо дякуючи людям-ти плачеш,за біль несказаних ще слів.
Ти відпустила,тих хто захотів піти,тримаючись за найпростіші речі.
Ось так щоранку під ковдрою старого міста думки – сніжать…у душі сонячної.
Яка давно ще зрозуміла-щастя у дрібницях…
у порталі напів -відкритого вікна..
у дотику холодного скла…
щастя у чорненькій кішці,якої ще немає…
Шастя є….
Воно поруч…

Поделиться: