Під моїми босими ногами вже відчутно легку прохолоду…Не тому що закінчується літо, не гріє сонце, раніш темніє. Я ступаю своїми ногами, уже на підлогу власного будинку. Власного міні-царства.
Прохолодно від того, що у душі тепло.
Кожен дотик до підлоги …знаєш,я ніби пишу нову історії своїми кроками… - цікаво та впевнено я промовляла сама ж до себе , вдивляючись в далечінь маминого великого дзеркала…
Мене переповнювали зверхні відчуття від яких моє тіло незграбно танцювало у сірому та майже пустому будинку. Моєму будинку.
Мамине старе дзеркало, з старовинною рамкою, я влаштувала у своєму кабінеті. З лівого боку від вікна воно виглядало, на диво чудово. По заду мене , коли стоячи біля дверей у очі кидається масштабна шафа книг – приємно розуміти що декілька моїх власних примірників ,десь заховались у світовій класиці чи поряд з вітчизняною прозою.
На стіні я обов*язково розвішаю декілька своїх картин – які з*явилися на світ у мої студентські роки…- сама до себе чітко промовила, та не зрозуміло звідки відчутно стало, той далекий запах дешевих фарб. Так невловимо , мої спогади завжди зі мною.
Насолоджуючись минулим, я вправно по всій кімнаті таскаю мандаринове дерево – це так кумедно та забавно. Ніяк не знаходжу місце, де б гармонійно воно,давало свої плоди.
- Обожнюю мандарини, ці маленькі круглики – на думці зловила себе я, і тут понеслось… відразу поринули спогади з дитинства, коли приходила мама з роботи і приносила смачнючі мандаринки.
Під теплі спогади, які огорнули мене і проникли повз все тіло, я вправно та метушливо взялась за великі ящики, які виглядали мене з коридора . У них , останні кілька тижнів «жили» мої набуті речі, мої маленькі «смислики життя» . Достаючи кожну річ , мене переповнювало хвилювання та ніжно огортало спогадами . Половина речей мені дісталось від , батьків. Кажучи відверто , я ціную їх та бережу. Та і вдало вони підкреслюють мій інтер*єрний вигляд будинку.
Мої втомлені руки дістались до самого містичного та духовного. З середини коробки , я витягнула ікону прапра-прапрабабусі , яку передавали під час благословення на щасливе сімейне життя…
На свій вигляд вона була старенька , з трішки подертою рамкою навколо самого скла. Саме скло було старе-старе… часом коли довго вдивляєшся то навіть моторошно ставало на душі.
З низу , в середині самої ікони , по той бік скла було декілька весільних віночків моїх бабусь та моєї мами… і знову спогади володіють мною…
Родинну реліквію я вирішила повісити у своїй спальні… Здається, навіть мови не може бути про інше місце . Адже коли мені важко на душі, я часто звертаюсь до ікони .
Мене огортало якоюсь не ясною та схованою силою , не вистачає слів це описати…. Відразу стало відчутно дотик мами – милосердно пригорнувшись її натомлені руки обіймають за плечі .
- Мамо… мамочко… Це ти ?! – вскрикнула я , у відповідь лиш відлуння власного сльозивого голосу.
Як же мені, важко без , Вас мої рідні. Мені так не вистачає цих дотиків… цих звуків, Вашого солодкого голосу. Ваших порад, яких я так не любила слухати, але з поваги дослуховувала та приймала як є.
Тато… мій тато … самий найкращий на всьому світі. Знаєте , я патріот свого тата…
Я патріот своїх батьків…
Біжучи босими ногами , мені відчутно теплоту.. Я біжу по зеленому коридору за фотом своїх рідних.
Минаючи усі перепони, тягнусь до найменшої коробки.
- Ось воно. Цілую його.
Мій будинок пустий… у ньому є все, але немає теплоти рідного голосу.

Поделиться: