В кімнаті нікого немає. На столі лежить Юлін альбом. Поряд олівці: новенькі, блискучі і ма-люють яскраво. Так і хочеться взяти їх до рук. Вони так добре пахнуть, такі веселі, чудові! Ось помаранчевий олівчик. Ним можна намалювати апельсин, сонечко або гарну собачку. Ось посередині листочка з`явився носик, потім очка, вушка, кудлата мордочка. І ось на листку повертає голову набік гарний руденький песик.
– Тебе звуть Собаця – стиха сказала дівчинка і великими, різнобарвними літерами написа-ла це слово під малюнком. – А тепер треба намалювати Нявчика. Де там чорний олівець? Ось він. – ось на аркуші ще одне звірятко, чорненькі лапки, чорненький, з білим кінчиком хвостик, зелені очі – дуже хитра в нього мордочка. – Щось ти не схожий на Нявчика. Ти, мабуть, будеш Котярою. Так, це ім`я тобі підійде. Ко-тя-ра. Все, готово. – Соню! Час спати.
- Іду! – навіть не закривши альбома, вона швидко стрибнула під ковдру. До кімнати увій-шла Юля.
– Соню! Що ти зробила з моїм альбомом?
Сплячих не лають. Мовчу і очей не відкриватиму – вирішила Соня.
– Мабуть вже спить – сказала собі Юля. – А нічого малюночки. Диви який песик! Здається ось-ось хвостиком замахає. А кіт справді Котяра. Стережіться, миші! Ой, спати хочу! Нехай альбом тут полежить. Нічого йому не зробиться.
Як приємно після насиченого дня одягти м`яку піжаму, лягти на зручне ліжечко і загорнув-шись у теплу ковдру заснути, слухаючи цокання настінного годинника. Незабаром дівчатка вже солодко спали. В кімнаті стало тихо-тихо. Ось годинник пробив дванадцяту, і раптом, Котяра став живим-живісіньким.
– М-рр няв! – тихенько замуркотів він. – Здається, всі поснули. Чудово. Зараз вмиюся і піду на мишу чатувати.
– Гав! – весело озвалася Собаця. – А ось, і я прокинулась.
– Тихо! Зараз весь дім збудиш! А я ще довмиватися не встиг.
– Тобі тільки вмиватись. Чепуруля.
– А ти безвідповідальна. Сама подумай, якщо вони прокинуться, ми ж знову застигнемо.
– Пхе!.. А як ти гадаєш, чому мене намалювали помаранчевим олівцем, а тебе – чорним?
– Не знаю. Захотілось.
– А я знаю. Бо я хороша, а ти поганий.
– Ну ти, ковбаска паперова! Почекай-но, потрапить твій хвіст до мишоловки, я тебе не бу-ду рятувати.
– А от і не потрапить! – сказала Собаця і показала Котярі довгий, рожевий язик.
Котяра розсердився, вигнув спину і швидко, ніби якась блискавка, перестрибнув на інший листок.
– Гей! Ти куди? – вражено гукнула Собаця.
– Не твоє собаче діло, – сердито сказав кіт, і дреманув на іншу сторону альбомного листка. Там був намальваний стіл, на якому стояло молоко, та тарілка горіхового печива.
Ні, це мені не підійде – вирішив Котяра. – Якщо я злий, то піду на пошуки піратського кора-бля і стану там чорним котом. А поки-що трошки потренуюся бешкетувати...
Тим часом Собаця стала хвилюватись.
– Чому Котяра досі не повернувся? Невже я йому так допекла, що він вирішив втекти і не повертатись? О ні! Я сказала, що він злий! А він же вірить всьому! Яка ж я дурепа! Треба його відшукати. І негайно! Поки він не наробив дурниць.
І руде щенятко швидко-швидко побігло на іншу сторінку. Ой, що там робилось! На нещо-давно охайній, блакитній скатертині, повсюди було розлито молоко, в якому плавали, ніби частини розбитого корабля, залишки горіхового печива. Поряд бідкалась старенька Бабу-ся. – Ой, ой ой! Що мені робити? Вже скоро онука приїде! А в мене, ні молока, ні печива, ні шоколаду не лишилось.
– Не плачте, Бабуню. Я зараз все принесу.
Собаця швидко побігла до виходу.
– Зачекай! А гроші?
– Не треба! Я скоро.
Проте скоро не вийшло. В крамниці була величезна черга. І коли Собаця, повернулась, там вже сиділа маленька, руда дівчинка з синіми очима.
– Привіт! – весело сказала вона. – Ти Бабусіна собачка? Мене звуть Аня. А тебе?
– Я – Собаця. Але я живу на своєму малюнку. А мандрую, щоб знайти друга і вибачитись, бо він втік через мою дурість. Візьми. Це я до крамниці ходила. Купила печива, молока, та шоколадних цукерок. Скажи Бабусі, що я ще раз вибачаюсь. Бувай.
Собачка зникла, що тільки хвостик промайнув.
На наступній сторінці був намальований королівський сад держави Кондарін, яку вигадала Юля. Зазвичай біля великого фонтану в якому живуть русалоньки, принц Тіхо навчає свою подругу Юлу (принцесу країни Ондарін) стояти на коні. Золотокоса Юла трохи боїться, але хоробрий Тіхо міцно тримає її за руку, він гарний наїздник і поволі дівчинка забуває страх. Але зараз садок виглядав не так як завжди. Зараз друзі сиділи на великому фонтані, в пор-ваному одязі подряпані та сердиті. Юла була без корони.
– Що тут у вас трапилось? – занепокоєно спитала Собаця.
– Та! – неохоче озвався Тіхо. – Прийшов тут якийсь котяра. Ми й слова вимовити не всти-гли, як він стрибнув на Вуглика і як почне його дряпати! Вуглик нас скинув, і дреманув зві-дсіля. В Юли впала корона, кіт підстрибнув, та забрав корону. А потім ще й шарф підхопив. Одяг нам зіпсував.
– О ні! Це мій друг...
– То ви з ним одним і тим же займаєтесь?
– Ні! Це я йому сказала, що він злий! Я просто забула, що він всьому вірить.
– Ясно, – відповіла Юла. – Тобто, ти його випадково надурила.
– Так. А тепер він мандрує альбомом, і псує всі малюнки. Мені вже треба бігти.
– Ми з тобою – сказала Юла. І пояснила: - Ми з Тіхо пообіцяли одне одному всім допома-гати. А ти, Тіхо, згадай вчителя Дурга.
– Я ж не проти. Ходімо...
На наступному листку вони бігли через вулицю якогось великого міста. Ой, що там кої-лось! По всій дорозі, в повному розгардіяші, стояли машини, на тротуарах лаялись люди і посеред всього цього, стояв подряпаний, без кашкету, даїшник.
– І тут побував...
Друзі побігли далі. На наступній сторінці плакала струнка берізка.
– Берізонько, що с тобою?
– Ах! Ви тільки поглянте на це! Цей препакосний Котяра взяв, і нізащо надряпав на мені якийсь напис.
На берізці великими, незграбними літерами було виведено:
ТУТ БУВ КОТЯРА. - Бідолашна – пожаліла Юла. – Стривай-но – вона зняла свій срібний поясок. – Ось, так швидше заживе.
А далі був величезний акваріум. Ой леле, що там робилось! Вода каламутна, різнокольо-рові рибки у розпачі б`ються у скло.
– Біда! Врятуйте черепашку. Вона засохне без води.
– Де черепашка? – спитав Тіхо.
– Та ось, біля самого акваріуму. Бачте, маленька, біленька.
– Пливи, черепашко, додому.
– Ой, будьте ласкаві, ввімкніть фільтр.
– Це був кіт? – запитала Собаця.
– Еге-ж. Дурний такий. Корона на хвості, кашкет на голові, чорно-біла палиця в зубах, та ще й пов`язка на оці! З дурного дива стрибнув в акваріум. Який там з нас наїдок? Мало не втопився, черепашку викинув, воду скаламутив, ледве вибрався. І пішов собі. А нявкоту бу-ло! Хто-б чув.
– Добре, що в цьому акваріумі не піранії живуть – сказала Юла. – Лишився-б від Котяри тільки хвостик.
Так, з листочка на листочок переходили наші герої, виправляючи котячі бешкети. І ось на-решті, здається, запахло морем.
– Ми що, добігли до самої обкладинки? – запитала Собаця.
– Та ні ще – відповів Тіхо. – Просто на перший малюнок.
На малюнку було зображене бурхливе море і гарний вітрильник.
– Де-ж Котяра? – занепокоєно спитав Тіхо.
– Он він. У морі, пливе до корабля.
– Може й плив. А зараз тоне.
– Няв! Рятуйте!
- Гав! – сказала Собаця. – Тепер моя черга.
Собаця стрибнула в воду і швидко-швидко попливла. Щоправда по собачому.
– Котяро, тримайся! Я зараз...
Якось, друзі дістались до берега. На березі Котяра спробував встати на лапи, та заточився і впав.
– Він зомлів! – вигукнула Юла. – Швидше води!
- Ковбаски краще – сказав Котяра. – Води досить. І речі свої заберіть, будь ласка. Ця коро-на мені хвіст намуляла. Ледь не втопився через неї. Важка, на дно тягнула. Шарф – око на-тер. Кашкет важкий намоклий. Тільки палиця по ділу. Я в неї вчепився, тому й не втопився. А ви тут що робите?
- Не помітив? – вдповів Тіхо. – Тебе рятуємо, красеня такого.
– Не сердьтесь – втрутилась Собаця. – Котяро, вибач мене. Я збрехала, ти не злий. Давай повернемось на свій малюнок. Не треба ставати піратом.
– І, до речі, повернемо регульувальнику його речі – сказала Юла. – А навіщо ти їх відібрав?
- Як це навіщо? Кашкет якраз для капітана. А як не підійшов, я б у ньому спав би. А палиця, я думав, що вона чарівна. Бо її всі на малюнку слухались.
– Ну добре, повертаймося...
Вранці Юля спитала в сестрички.
– А де це вчорашній малюночок? Одні написи лишились.
– Не знаю... Дивись! – на попередньому малюнку, немов у мультику охайно перестрибува-ли через склянки з молоком Собаця й Котяра. Мить, і вони на своєму малюнку.
– Юля, хіба так буває? – здивовано прошепотіла Соня. – Стривай-но, вони щось співають.
Лихе слово, все калічить.
Добре, все лікує.
Нехай всюди слова добрі.
Кажуть всі і чують! – нічого собі пісенька. Юлю, дай червоний олівець.
Я ще одне слово допишу – сказала Соня, і великими літерами написала слово ДРУЗІ.

Поделиться: