Пройшло майже десять років, але осад від того літа ще досі не стерся з моєї душі. Буває, що помічаєш річ тільки коли її заберуть у тебе з перед очей. Так само я усвідомила незвичність і дивність тих подій лише коли повернулася додому… але краще я розповім по-порядку.
Це сталося в липні 2004-го. Моя мама мала звичку їздити кожної відпустки на який-небудь курорт з мінеральними водами, і коли я пішла до школи, стала достатньо дорослою, аби вона брала мене з собою. Три попередні рази ми їздили в Трускавець, але цього разу мама обрала Моршин. Обоє містечка знаходились в Прикарпатті, обоє мали бювети, санаторії і колоритні ринки сувенірів, і в обох чимало місцевих жителів здавали кімнати приїжджим. Орендувати кімнату можна було за 20 гривень на добу - в кілька разів дешевше, аніж селитися у пансіонаті чи санаторії.
Ми віднайшли підходящий будинок, домовилися з хазяїном про ціну й збиралися чимшвидше піти до найближчого ресторану, але хазяїн, чоловік років 45 – 50, з лисиною і типовим місцевим акцентом, вирішив обов’язково і негайно показати нам не лише нашу кімнату, а й увесь котедж з прилеглою територією як мінімум. Територія ця знаходилась в улоговині на окраїні міста, з однієї сторони обмежувалась автомобільною трасою, з іншої – високими кущами, одразу за якими пролягала залізна дорога. Біля будинку, що видався мені величезним, були також гараж з кімнатою, присадибний город і сад. Частина саду виглядала старішою від котеджу десь так на півсотні років, і я подумала спершу, що вони будувалися на місці якоїсь старої хати, але потім зрозуміла, що помилялась : хата не була зруйнованою. Вона принишкло дрімала в глибині саду, настільки занедбана і вкрита мохом, що здавалась гармонійною частиною пейзажу, а не справою рук людських. Увесь двір був чистим і доглянутим, газони підстриженими, і лише біля забутої хатини росли бур’яни до пояса заввишки.
Балакучий хазяїн про неї не сказав ні слова, а я була надто скромною, аби набридати людям з запитаннями. Під кінець він раптово спохмурнів і додав:
- Моя вам порада: закривайте на ніч вікно і замикайте двері. І якщо ви побачите щось дивне в саду…наприклад, щось, що сяє і пливе в повітрі…це небезпечно, в жодному випадку не підходьте близько. Тут поряд гори, тому можуть виникати кульові блискавки.

Мама, здавалося, не надала великого значення його словам, але вікно відчиненим не залишала.
Ми швидко освоїлися на новому місці, й дні потекли розміреною вервечкою. Перед сніданком, обідом і вечерею ми пили несмачну мінеральну воду. Мама змусила мене ходити разом з нею на різноманітні процедури типу контрастного душу або інгаляцій. Як на мене, в щоденному мінеральному душі точно не було необхідності, тому що дощ майже не вщухав, але тяжко сперечатися з дорослими, коли тобі одинадцять. Я стоїчно терпіла всі ці неприємні, «корисні для здоров’я» речі.
Увечері я зазвичай гралася в дворі. Біля будинку виявилась гойдалка, а незабаром я познайомилась з дочкою господарів, імені якої не пам’ятаю. Вона ще не ходила до школи, проте була напрочуд розвиненою на свої роки дитиною й могла підтримувати розмову не гірше моїх ровесників. Якось я не втрималась і запитала у неї про покинуту хату в саду.
- Там живуть баба Галя і дід Андрій, - відповіла вона.
- Ти хотіла сказати «жили» ?
Дівчинка лише знизала плечима й запропонувала мені погратися з кошенятами.
Проте занедбана хатина не давала мені спокою. Її темні вікна без скла увесь час, здавалось, за мною спостерігають. Кілька разів я наче б то чула як з неї доносяться голоси і кроки, а одного разу з веранди побачила у вікні якийсь вогник.
Я не могла більше витримувати цей мовчазний поклик. Якось я вийшла в сад, зірвала більш-менш стигле яблуко (хазяїн мені особисто дозволив пригощатися і яблуками, і сливами, і малиною), але замість того, щоб з’їсти, поклала до кишені й рішуче попрямувала до хатини. Від неї віяло чимось моторошним, та це лише розпалювало мою цікавість. Я піднялась на терасу. Трухляві дошки загрозливо скрипіли під ногами. Двері, як і слід було очікувати, виявились замкнені, а для надійності ще й заколочені дошками. Проте зовсім поруч сяяло чорнотою вікно. Я наблизилась до нього й заглянула всередину. У густому мороці, властивому будь-якому покинутому будинку, важко було розгледіти щось окрім облізлих стін і візерунків плісняви на них. Набравшись сміливості, я підтягнулась до підвіконня, присіла на ньому й перехилилася всередину коридору, аби краще роздивитися загадкові інтер’єри. Раптово я помітила якийсь рух і здригнулась, але через мить зрозуміла, що це всього -навсього дзеркало, яке відобразило мою присутність. Це було дуже дивно – роздивлятися своє відображення крізь вікно, в дзеркалі, яке висіло там десятки років і увесь цей час бачило лише протилежну стіну. На мене падав промінь передвечірнього тьмяного світла, і дзеркало відображувало лише мій силует на фоні темряви. Я сиділа незворушно і наче впала в якусь подобу трансу, не в змозі відірвати погляду. Не знаю, скільки це продовжувалося; останнє, що я можу пригадати – відчуття чиєїсь присутності за спиною, ледь чутний дотик, запаморочення…
…і я лежу в кімнаті на ліжку, вкрита ковдрою, мама тривожно дивиться на мене, а надворі глибока ніч. Мені погано як ніколи раніше, настільки погано, що я вирішую – помираю. Натомість приходить сон, глибокий, але не вічний. Мені сняться незнайомі люди, мертві. Мені сниться холод.
Десь після опівдня я прокинулась від шуму дощу. Мама пішла на свій контрастний душ, і я залишилася на самоті. В будинку було тихо – ні шурхотіння, ні голосів. Всі розбрелися по місту у своїх справах.
Я почала читати залишену на тумбочці спеціально для мене книгу, але врешті-решт стомилася від цього заняття. Мені захотілось встати і трохи пройтися, та від різкого руху потемніло в очах. Стало зрозуміло, що краще від прогулянки утриматися.
Отож я просто лежала, помираючи від нудьги. Краплини стукотіли у шибку вікна. Музика природи приносила дивний спокій, і я задрімала. Раптово скло задзвеніло від удару – наче хтось гатив кулаком у вікно. Я миттєво прогнала сон і сіла на ліжку. За вікном нікого не було, але у веранді зі скрипом відчинились вхідні двері. Підлога у всьому будинку була викладена дошками, які місцями прикривали яскраві гуцульські коврики, і навіть найлегший крок не міг лишитися беззвучним. Та як напружено я не вслухалася, кроків не почула. Краєм ока в ту мить я побачила яскравий спалах – дощ переростав у грозу. От тільки грім замінив стукіт у двері моєї кімнати. Те, що це не моя мама, я знала напевно – у неї був ключ, і вона б скористалася ним. Правда, це міг бути і хазяїн, і хто-небудь із сусідів, але якесь дивне чуття підказувало, що це не хтось із них. Я мовчала, завмерши. Мене паралізував якийсь ірраціональний жах.
Стук повторився декілька разів. Хто б це не був, він знав, що я в кімнаті, і не збирався відступати. Це очікування було настільки гнітючим, що я вже ладна була відчинити – і будь що буде… Але раптом все припинилося. Жах відступив, стук затих. Я полегшено зітхнула і майже розслабилася. Небо розрізала чергова блискавка, грім боляче вдарив по вухам. І я знову відчула чиюсь присутність, як тоді, коли сиділа на підвіконні покинутої хатини. Повільно повернувшись до вікна, я побачила за ним незнайоме обличчя. Не знаю, хто це був – жінка чи чоловік, і чи взагалі воно було живим. Наші погляди зустрілися на якусь долю секунди, а тоді воно швидко майнуло убік і заховалося за рогом будинку.
Не розумію, звідкіля у мене взялися сили, але я зіскочила з ліжка і вибігла з кімнати в коридор, до вікна, з якого краще було видно сад.
Посеред принишклих дерев дрімала зловісна хата, а на ганку нерухомо стояла постать без статі, віку та імені. А коли небо спалахнуло новим букетом блискавок, вона засяяла разом з ними і розчинилася в повітрі.
2013 р

Поделиться: