Прах, закоханий в привидів – ось що таке людина.
Е.М.Сьоран

***
Мені замість кави
Продали якісь помиї
А на дні філіжанки
Не було гущі
І я зрозуміла, що це знак
Що у мене немає майбутнього
Що я безнадійна
І що мене чекає
Кімната з м’якими стінами
Питання лише в тому
Скільки там метрів квадратних
І хто будуть сусіди –
Мокриці чи санітари…
М. Mort
Частина перша

Заклопотаний самоаналізом Абсолют заблукав у власноруч створеному Всесвіті, тому що дороги Світу Для Страждань нікуди не ведуть…Зате у цьому світі немає нічого неможливого: душевні стани стають особистостями, хтива Смерть шукає нових коханців, привиди ведуть радіоефір, мертві ходять по землі, доки їх люблять. А в кав’ярні з видом на історичний цвинтар каву варять гірку, з павучком у горнятку або мокрицею. Така ось трансцендентальна казочка про Щось і Ніщо, яким судилося стати єдиним цілим.

P.S. Підвищений вміст кофеїну і танатофілії. При протипоказаннях вживати не рекомендовано.

Щось блукало безлюдними дорогами. Дороги ці пронизували Всесвіт і нікуди не вели. Привиди вкрали місяць. А над забутими містами літав вічний сон.
Смерть готова була кохати пристрасно, коли б знайшовся хтось відданий. Щовечора вона змітала пилюку зі свого ложа.
Врешті-решт вона зустріла Щось у кав’ярні з видом на історичний цвинтар. Каву тут варили гірку, з павучком у горнятку або мокрицею.
Щось згорнулося на її колінах у стомлений клубочок. Потім вона мовчки взяла його за руку і повела до себе. Щось не мало статі. Смерть, власне кажучи, її не мала теж. Це не завадило їм любити. Любити у труні, бавлячись з мазохістськими витребеньками: коса, серп, леза і мотузки.
Смерть була вправною. А Щось жадало катувань.
Потім Щось тихо вийшло з будинку і повернулося до своїх замкнених у вісімку доріг. Врешті-решт, Щось і було творцем свого персонального Світу Для Страждань.
А Смерть сумно зітхнула і прийнялася гострити косу. Вона була лише засобом. Метою було небуття.


1. Щось
Гнилий дім знаходився поза межами просторово-часових категорій. Власне, він був еманацією чиєїсь душі, котра створила його в процесі випадкового самоаналізу, і факт його існування перебував під великим сумнівом. Одне лише не підлягало запереченню – дім був гнилий від даху до фундаменту, а пагорб, на якому він вкоренився, ніколи не торкалося сонячне проміння.
Щось прокинулось в похмурій кімнаті. Повітря пахло вогкістю і статикою століть. Об віконну шибку шкреблася всохла гілочка, вітер шепотів мовою покійних, а на горищі голосно стогнали стропила.
Щось любило помирати під звуки осінніх симфоній, але нині був час пробудження. Залишалося тільки змиритися з вигнанням із небуття. Вслід за примиренням виникла необхідність втілення, але Щось зрозуміло, що не має статі, і тому з цим виникла певна проблема. Врешті-решт Щось обрало андрогінну личину, яку можна було представити як хлопчика або як дівчинку в залежності від одягу, й ступило у незвіданий світ. Його єдиною ціллю став пошук виходу із буття.
Дехто називав це нірваною, дехто – вічним спокоєм. Щось не називало це ніяк, тому що відсутність всього не може мати імені.
Незвіданий світ складався з матерії і антиматерії, а кожна елементарна частинка жадала возз’єднатися зі своїм антиподом заради подвійного самознищення. Щось, уподібнившись суїцидальному атому, вирушило шукати Ніщо.

2. Меланхолія

Поїзд, котрого не існувало, прибував опівночі. В порожньому вагоні приїхала Меланхолія. Ніч випивала душі ліхтарів. А буття остаточно позбавилось сенсу.
Меланхолія вийшла на перон. Останнім часом вона забагато плакала й курила. Хтось мертвий пригостив її кавою. З його кишень сипалась цвинтарна земля.
Коли вона викинула порожнє пластикове горнятко, поїзд-привид з гуркотом втік у вічність.
« Мені надто самотньо» - подумалося їй. «Хочу мудрого співрозмовника…»
І поки Меланхолія займалася своєю улюбленою справою – стражданнями, кожен, хто не спав, думав про самовбивство.
Врешті-решт вона замерзла сидіти на пероні нічного вокзалу, тому підвелася, зітхнула втомлено і побрела поближче до людей.

3. Вдівцеве намисто

Місяць був щербатий, як філіжаночка. Відбитий краєчок, небезпечно гострий, любив вп’яватися у вустаабоязик, і Хельга звикла до присмакувласноїкрові у вечірнійкаві. Цебулиїїфіліжаночка і їїмісяць, які б вона нізащо не згодиласяпоміняти на інші, хай навіть й не такіщербаті.
Хельга сиділапо-турецьки на чорно-біломутелевізорі, щозамінявстілець, на кухні, котра жила своїмжиттям і вжероківзо 50 не зазнавала ремонту. Привидизахопилиефірполаманогорадіо й розповідалисвоїпотойбічніновини, Хельга не слухала. Вона чекала друга, тримаючи у однійруці цигарку, а іншоюпестячи нитку намиста.Кожнанамистинка, схожа на черешню, заломлюваласвітлосамотньоїлампи, і здавалося, що в них увязнені галактики.
Ніхто не знав, звідки взялися ті гранені намистинки. Нанизані на ниточку, вони десятки років висіли на цвясі у занедбаному будинку. Врешті-решт їх торкнулася дівоча рука і відібрала у тління цей скарб, забутий і нікому не потрібний.
Вдівцевим його охрестила вже сама Хельга – після того, як у тому ж таки будинку віднайшовся щоденник старечого юнака. Намисто він зняв зі своєї жінки, коли востаннє схилився над її труною. І чи то в намистинках була таїна, чи то в силі його скорботи, проте вона, мертва, ходила по землі, допоки він сам жив.

До того моменту, коли хтось постукав у дверіїїобителі, щомістилася на останньомуповерсістолітньогобудинку, Хельга встигланапитися і крові, і кави. Дівчинка блаженно видихнуладим і відчинила.
- Заходь, Валентине.
І він, мертвий, вийшов з мороку. Доки вониобнімалися, вітаючись, воназабруднилася в землі й пилюці.
Їй на митьпримариласяосіннявогкість, вітер з ароматомтління, ковдразжовклої трави… І згадалося все, щобуло колись.

***

На історичному цвинтарі в центрі міста Хельга любила читати епітафії і розглядати фотографії в тріщинках, а іноді й засісти у найтихішому куточку, прихопивши з собою пляшку вина, і думати про щось філософське. Адже кладовища і створені для того, аби було де задуматись про сенс власного життя. Або відсутність – життя чи сенсу.
Хельзі тоді виповнилося вісімнадцять і вона готова була любити, але не так, як це роблять її ровесники, радше так, як Бог. Почуття повинно було стати ключем до містерії, яка відкрила б велику істину буття.
І коли передчуття чогось значущого сповнили її душу благоговінням, вона зустріла Валентина. Він чекав на неї обабіч цвинтарної алеї сотню років, хоча, звісно, сам цього не знав – просто спав, забувши, що таке життя.
Чорно-біле фото на сірому як смуток надгробку привернуло її увагу, і вона завмерла над забутою могилою. Хельзі видалося, що вона ніколи не бачила таких вродливих. В момент смерті він був на рік старший за неї.
« Ми могли б разом гуляти кладовищем…і пити вино…і писати вірші…і говорити про філософію, тримаючись за руки…»

«Я не Бог» - думала Хельга, біжучи додому. « Не Бог, щоб любити. І тим паче щоб піднімати мертвих…»
І коли ніч зализала багряні рани вечірнього небосхилу, вона дістала з шухляди намисто, й защебнула його заржавілий гачечок, і сказала: «Прийди. Я люблю тебе, чуєш?»
Не відбулося нічого.
Вкрай засмучена, дівчинка спалила щоденник вдівця, згорнулася під ковдрою в клубочок і заснула, плачучи.

***
Хельга прокинулась розбита і гранично розчарована в усьому на світі. Їй захотілося чимшвидше зварити кави і повернутися назад під ковдру, аби весь день жаліти себе і дивитися артхаусні фільми, але раптом виявилося, що уся кава в домі закінчилася – і в зернах, і змелена, і навіть розчинна.
Отож їй не лишалося нічого іншого, окрім як виповзти з квартири, а не лише з-під ковдри.
Завертаючи за ріг будинку, дівчинка випадково налетіла на незнайомця і одразу ж злякано відсахнулася, проте чоловік в траурно-чорному одязі міцно вчепився за неї кощавою рукою і мовив:
- Хельго, слідкуй за знаками. До речі, файне намисто.
І не встигла вона злякатися, як незнайомець відпустив її і зник за будинком.
Дівчинка випадково побачила під ногами втоптану в землю валентинку, сама наявність якої була для осені надто вже дивною.
Торкнувшись випадково Вдівцевого намиста, вона раптом усе зрозуміла.
На щастя, у супермаркеті не було черг. Їй нетерпілося отримати наступний знак, тому що на даний момент вона розуміла лише те, що варто піти на цвинтар, до Валентина. Забираючи здачу і чек, Хельга згадала, що іноді на них друкують віщування.
«Ви на вірному шляху» - запевняв супермаркет.
Похапцем запхнувши в рюкзак пакет з кавою, вона вийшла на вулицю і, ледь не зриваючись на біг, попрямувала у бік свого улюбленого кладовища.
Починався холодний і тужливий, наче похоронний марш, осінній дощ.
***
Цвинтар принишк посеред жовтня, похмурий у своїй величі. Переступивши його поріг, Хельга нарешті сповільнила крок. Струмки заполонили алеї мертвих і безцільно несли кудись опале листя.
Дівчинка зловила кленовий листочок в польоті і нервово м’яла його тонкими пальцями. В дитинстві її руки були не такими зграбними, але постійний танок над комп’ютерною клавіатурою зробив свою справу, і тепер вони стали витонченими, як у піаністки.
Могила Валентина знаходилася в глибині кладовища; Хельга здолала вже половину шляху, коли несподівано відчула дещо дивне – не погляд, а радше його тінь, не присутність, а натяк на неї…
Наступної миті вона затремтіла від раптового холоду. Зовсім поряд промайнула чиясь постать, і невидима рука майже ніжно торкнулася її обличчя. З глибини душі піднявся в’язкий жах, в якому зникли всі думки, і вона завмерла, не в силі ні закричати, ні зрушити з місця, а привид проник в її свідомість, волаючи «слухай мене, допоможи мені, слухай!...» і, залишаючи всепоглинаючу порожнечу, пив її страх.
- Йди собі з миром! – почулося звідкілясь.
Хельга прийшла до тями.
Неупокоєна тінь все ще блукала поблизу, але посеред алеї з’явився до болю знайомий незнайомець – зотлілий одяг, цвинтарний бруд, листя у волоссі, лінивий сонний погляд, повільні жести. Вродливий…
- Валентине? – непевно запитала Хельга.
І мрець дуже ніжно посміхнувся.
Хельга привела його у свій дім, з усіх сил тримаючись за холодну руку, немов боялася, що Валентин теж виявиться привидом і просто розтане в повітрі, варто лише відпустити. Проте він був мертвим дещо іншої категорії і зникати не поспішав.
- Отут ти можеш спати – якщо тобі потрібен сон…А ось ця філіжанка буде твоєю – якщо мертві п’ють каву… Я не знаю, що узагалі потрібно для існування таким, як ти.
- Такі як я існують доки їх люблять. Привиди п’ють страх, а мені цілком згодиться кава – якщо ми питимемо її разом.

4. Щось
Щось дозволило собі відчувати холод і дощ, і зрозуміло, що це добре. Потім Щось відкрило очі, й довкола виникло місто, чуже й незатишне, як і будь-який куточок цього Світу Для Страждань.
« Не біда,» - подумало Щось. «У мене ж є дім, який завжди зі мною, тому що зведений в глибині моєї свідомості. Там темно і затишно. Я не блукаю, просто шукаю – шукаю те, чого не існує, і що не може мати імені…»
Щось рушило вздовж вулиці, яка вела в нікуди.
Місто пронизувала наскрізь і розділяла на дві половини Ріка Забуття. Береги її були всіяні руїнами, храмами і занедбаними заводами. А на високому мості Меланхолія обіймала потенційного самовбивцю. Врешті-решт він вислизнув з її обіймів у холодні темні води. Меланхолія обернулась і запитала:
- Ти теж будеш стрибати?
Щось заперечливо похитало головою і підійшло до неї ближче, байдуже притулившись до ненадійного парапету.
Меланхолія сумно зітхнула, закурила і, подумавши, пригостила цигаркою Щось.
- Напевно, ти тішиш себе якоюсь великою ціллю, - мовила вона. – І бігаєш за привидами в пошуках того, чого немає. Але ти ж знаєш, що дороги у цьому світі замкнені у вісімку, як і сам світ зациклений на безкінечності. Тому не існує ні надії, ні сенсу.
- Тоді чому існуєш ти і чому існую я?
- Я – втілення граничних розчарувань і вселенської печалі, я Меланхолія, я майже бог і майже суть, я тінь, яку відкинув Світ Для Страждань. А от чому існуєш ти – тобі ж краще знати!...
- Де закінчується сенс, там лишається естетика. Меланхолія, ти дуже гарне втілення розчарувань. І краще б ти заварювала чай для поетичних натур, аніж блукала містом опівночі.
Щось збиралося вирушити далі, але Меланхолія вигукнула:
- Зажди! Постій тут зі мною ще трохи, добре? Мені самотньо. Хочеш ще одну цигарку? Або відчаю? Або чогось гарячого? Щось, ти дуже гарний привид і дуже гарна тінь, яку відкинуло Ніщо. Я б з радістю запросила тебе до себе, але у мене немає дому, тому, можливо, ти запросиш мене?

5. Ворожбит
Привид ніжився у світлі повного місяця. Вічний сон витав над цвинтарними дорогами, а вітер ніс в собі аромати розплавленого воску, вогкої землі і гірчинки осені.
Вдалині він помітив чиюсь постать. Опівнічний відвідувач був живим, тому привидові закортіло його злякати, аби вдосталь насититися страхом, але коли він наблизився, чоловік в чорному одязі, прикрашеному зотлілим мереживом і блискучою в’язкою амулетів, стримано привітався й дуже невимушено вплів у одну з подальших реплік слово «екзистенціалізм». Привид ледь не подавився ектоплазмою і облишив свої наміри. Його нудило від існування, а «екзистенція» видавалась найбрутальнішою лайкою.
- Мені потрібна допомога когось мертвого, - мовив Ворожбит.
- Я привид, а не демон, аби укладати угоди.
- А якщо взамін я дам можливість кожному привидові скільки заманеться теревенити з живими і стільки ж лякати їх?
- Ну,врешті-решт, колись «демон» означало «дух»...

6. Вдівцеве намисто
Смерть підібрала Хельгу на зупинці. Було надто холодно, вона пожаліла її, а може й себе, бо було ще й самотньо. Коли вони переступили поріг її обителі, і коса з дзенькотом упала на підлогу, Смерть хтиво потягнула дівчинку до свого ложа.
- Але це неправильно! – пручалась Хельга. – Я люблю Валентина.
- Ти любиш моє відображення в ньому, не більше. Ми створені одне для одного…
- І це Ви говорите кожному смертному?
- Скажи, що не хочеш мене.
Хельга потупила погляд.
- Хочу, - і, боячися аби Смерть не передумала, повторяла гаряче – Хочу, хочу!
Розплакавшись невідомо чому, вона кинулась в її обійми.
- Так, Смерть, - сказала Хельга і облизала її кістляві пальці.
- Так!- підставляючи своє беззахисне тіло під удари батога.
А коли вони поринули в глибини тління і знайшли себе по іншу сторону буття, хтось постукав у двері.
Накидаючи по дорозі балахон, Смерть відчинила.
- Я за Хельгою, - мовив Ворожбит.
Привид винувато ховався за його спиною.
- Але я вже забрала її, вона моя.
- Нісенітниця! Я наворожив Хельзі сорок з гаком років життя, а їй ще двадцяти немає. Так що досить ваших садомазохістськихзабавок, відпускайте дівчинку.
***
- Ви надурили Смерть? - спитала Хельга, коли вони вийшли на вулицю. – Нічого ж ви мені не ворожили…
- Хельго, якщо я сказав, що ти проживеш сорок і скількись там років, то тепер так тому і бути. Надіюсь, ти не вважаєш що це замало і не ображаєшся на мене, що я не напророчив тобі вісімдесят?
Дівчинка запевнила, що чотири десятки їй вистачить, може ще й виявиться забагато. Втім, вона готова була помирати прямо сьогодні – сама ж кинулася до Смерті в обійми…
А вдома її чекає Валентин.
- Можливо, зайдете до нас? – непевно запропонувала вона.
Ворожбит легко погодився.
Коли вони переступили поріг її квартири, там виявилося надто порожньо і тихо. Хельга зрозуміла, що Валентин не просто відлучився, скажімо, за кавою, а зник. Тому що вона, як би це огидно не звучало, зрадила його. Її шкіра все ще берегла на собі відлуння жорстоких пестощів Смерті, і їй насправді зовсім не хотілося, аби це відчуття вивітрилося з часом. Не в змозі придумати більш доцільної дії, вона присіла під стіною в коридорі і заплакала – вдруге за день.
Ворожбит терпляче чекав.
- Ви знаєте, що з ним сталося? – врешті-решт запитала дівчинка.
- Він повернувся в свою могилу, Хельго. Тому що ти його більше не любиш.
- Брехня!
- Намисту краще знати, що у тебе на серці.
- Що ж мені робити? Я не хочу втрачати його, розумієте?
- А ти полюби знову.
- Я не можу, - зізналась Хельга. – Смерть дійсно була права, я кохаю її.
Ворожбит усміхнувся.
- Ніхто ж не змушує тебе кохати Валентина як хлопця. Люби його як друга. Або як брата.
Хельгапотроху заспокоїлась і відчула, як в глибині її душі піднімається тепла, лагідна хвиля.

7. Щось
Ніщо відкинуло тінь. Так як існувало лише воно, тобто не існувало нічого, тіні не було куди впасти. А тінь – це вже не тільки Ніщо, це вже Щось. Щось не може не існувати, тому йому не вдалося зберегти себе в небутті, зате вдалося залишити при собі весь потенціал, який мало Ніщо.
- Страждати! – сказало Щось, - Інакше чим заповнити буття? І обов’язково ставати з часом нічим. Нехай буде тління…
Так з’явився Світ Для Страждань, усі його міста і безкінечні дороги. А за його межами Щось звело Гнилий Дім, втіливши в ньому одночасно свої деструктивні схильності Абсолюта і тугу за домівкою.
З часів створення світу Меланхолія стала першою гостею, яка переступила його поріг.
Вони влаштувалися на дивані зі скрипучими пружинами, й пройшла вічність і ще трохи, перш ніж хтось із них заговорив.
- Знаєш, Меланхолія, ніякий ти не бог. Ти гріх сьомого дня, осяяного Сатурном, тому що всякий гріх – це тінь чого-небудь, а де є світло, там є і тіні.
І Меланхолія, почувши це, вперше за вічність посміхнулася, хай навіть усмішка її вийшла кволою та гіркою – точно як у самовбивць, з якими вона водилася.
- Я гріх, який ти любиш?
- Ти найдосконаліший з усіх гріхів. Тому що тобою грішить не плоть, а душа.

8. Ворожбит
Він міцно тримався за ниточки всесвіту і міг смикати за кожну з них, аби розгледіти, що відбудеться з полотном. Власне, до таких от смикань і зводилося будь-яке ворожіння, незалежно від того, карти він розкладав чи руни. Але й він сам був частиною візерунку, а зовсім не павуком, і тому старався не натягувати нитки надто сильно, аби випадково автор павутиння не прибіг на його вібрації…
Окрім Неосяжного і Незбагненного Абсолюту, Ворожбит не боявся нікого, радше це його всі боялися або ж, принаймні, обережно оминали стороною. Проте це не заважало їм час від часу вдаватися до Ворожбитових послуг, які він люб’язно надавав за помірної щедрості винагороду…
Ворожбит знав, що нині смикнув за ниточку вселенського полотна надто сильно – залишалося лише чекати, коли прибіжить павучок, який, радше за все, заручиться зі Смертю й згодує його мокрицям. Отож він облишив Хельгу в її порожній квартирі й пішов, не знаючи куди.
Він скитався містом цілу вічність, доки випадкова дорога не вивела його на набережну. Ув’язнені в бетонне русло, води чорної ріки линули повільно і тихо, а десь на дні мирно спали душі утоплених.
Ворожбит видерся на міст і вмостився на парапеті, очікуючи. Лік часу був втраченим, коли за спиною почулися голоси. Той, котрий міг належати дівчинці, мовив «до зустрічі», й відлуння кроків затихло удалині.
Він оглянувся лише тоді, коли його плеча торкнулася чиясь рука.
- Хто ти?
- Я – Щось. А ти – Ворожбит. Оце ніч, а оце – ріка Забуття.
- Коли я порушив незмінні закони всесвіту й ти прийшов аби покарати мене, зроби це швидко, гаразд?
- Мені потрібна допомога, Ворожбите. Я заплутався у світі, у стражданнях, у безкінечності…у собі. Наворожи мені чогось хорошого, будь ласка.
Щось підійшло ближче і ніжно полонило його в свої обійми.
Ворожбит зрозумів, що сталося дещо набагато страшніше, аніж він очікував. Принаймні, пестощі мокриць були б кращим варіантом…Але він змирився з безвихіддю і сказав :
- Ти неодмінно віднайдеш те, що шукаєш. І виплутаєшся – скоріш за все, ціною руйнування павутини...

9. Меланхолія
Вона змела зі столу останню пилинку, підійшла до вікна і стомлено притулилася лобом до крижаного скла. Знадвору на неї дивився вечір. Потік автомобілів линув по своєму магістральному руслу, а за дорогою темнів силует історичного кладовища.
Потім вона дістала з кишені телефон і набрала короткий номер.
- …і в ефірі Мертвого радіо новий дзвінок. Доброго вечора!Як вас звати?...
- Добрий вечір, я – Меланхолія. Хочу передати привіт усім тим, хто за мною скучив (надіюсь, хоч хтось за мною скучив…). Втім, неважливо. Поставте будь ласка для живих слухачів яку-небудь суїцидальну пісню.
Вона поклала слухавку і ввімкнула приймач. З динаміків полилися похмурі акорди. Меланхолія танцювала посеред порожньої кав’ярні, погасивши світло, аби з вулиці її не було видно.
А потім несподівано стало холодно. З приймача вислизнула непевна тінь і крадькома наблизилася, намагаючись вхопити і перелякати.
Меланхолія обірвала свій танок і завмерла перед тінню.
- Ти привид? – байдуже запитала вона.
Він знітився від несподіваної реакції.
- Я не боюся, я ж душевний стан, а не людина. Завдяки мені багато хто став таким, як ти. Я вже зачинила кав’ярню, але якщо хочеш…
- У мене немає тіла, аби відвідувати кафе, - мовив він. – Хоча я б з радістю випив солодкого лате, коли б міг.
- Це можна влаштувати. Правда в мене ніколи ніхто не вселявся і я можу не знати якихось нюансів, проте, чисто теоретично…
- …ми просто зіллємося в єдине ціле.
- Але тільки доки філіжанка не стане порожньою.
За мить на столі з’явилася гаряча кава. Мерехтлива свічка у лампадці змушувала предмети відкидати зловісні довгі тіні – світло Меланхолія вирішила все ж таки не вмикати.
Вона зручно вмостилася на стільці з високою спинкою. Привид стояв позаду, потім підійшов впритул, а тоді зробив ще один крок…
- Не завадило б додати більше цукру. А то та гірчинка надто вже меланхолічна… - мовив він.
Через п’ять хвилин, коли на дні лишилася лише гуща, привид облишив тіло й влаштувався напроти Меланхолії.
- Кава закінчилась, життя закінчилось. Все закінчиться рано чи пізно, окрім страждань. Світ абсурдний і страшний.
- Звичайно. Це ж Світ Для Страждань - принаймні, так його назвав Автор.
- Ти знаєш Його, Меланхоліє?
- Не Його і не Її, а Щось. Звісно знаю. І, на відміну від тебе, Щось не критикує мою каву!
- Ти могла б познайомити нас? Просто увімкнути Мертве радіо, коли Щось загляне до твоєї кав’ярні – я одразу прийду…
- Можливо, коли-небудь у бездонній вічності. Навіщо тобі це?
- У мене немає незавершених справ, але є запитання без відповідей, тому я неприкаяний.
А окрім як Абсолют ніхто відповісти на них не зможе…
- Щось – не Абсолют, Привиде. Тому що Абсолют – це все, а Щось – це лише половинка, яка шукає Ніщо.
- Справді шукає?
- І дуже-дуже хоче віднайти.
- Думаю, ми зможемо одне одному допомогти.


10. Вдівцеве намисто

- Валентине, нам слід поговорити. І, боюся, цигарково-кавовим супроводом наша розмова не обійдеться, - говорила Хельга, жестом манячи за собою мертвого друга і дістаючи тим часом з тумбочки пляшку вина.
Вона наповнила до країв келихи, а потім підняла свій і мовчки спустошила.
Валентин подивився на неї і зробив те ж саме.
- Я Смерть люблю. – випалила Хельга, набравшись сміливості.
- Вона хоч і хтива, але, без сумніву, прекрасна…
- Ти не розумієш. Я хочу її як коханку. Віддатися їй повністю…Але й ти мені потрібен. Я люблю тебе як споріднену душу.
- Заспокойся, Хельго, я знаю – тому я тут. Твоя прив’язаність до мене схожа на велику містерію, і ти для мене – бог. Бог, який піднімає мертвих…
Вони обоє затихли, зітхнули полегшено і, насолоджуючись взаєморозумінням, деякий час сиділи мовчки.
- Я помру, якщо піду до неї. І дуже боюся стати неприкаяною, розумієш? Тому…можливо, ти візьмеш Вдівцеве намисто? Тоді я опісля смерті повстану з могили, ставши подібною тобі, а це не настільки страшно, як бути привидом.
- Гаразд,- погодився Валентин.
Дівчинка простягнула йому намисто, і він обережно защебнув тендітний, поїдений іржею гачечок.
Наступної миті гранені намистинки спалахнули, заломлюючи світло, й зациклена в коло некромантська біжутерія почала творити свою незбагненну алхімію.
Дві душі стали з’єднаними посудинами – такими, які завжди діляться між собою вмістом, і життя з однієї переливалося в іншу, зовсім його позбавлену. Учасники метаморфоз сповзли на підлогу – судячи з їхніх конвульсій, несподіваний процес виявився доволі болісним. Хтось із них перевернув стіл, і келихи з пляшкою продзеленчали свій похоронний марш, розлітаючись на скалки, й залили вином стіну кухні, яка ще ніколи не зазнавала таких потрясінь.
Хельга піднялась першою, торкнулася крижаною рукою свого зблідлого обличчя, пригладила волосся, яке за хвилину відросло на кілька сантиметрів…
- Валентине?
Він відкрив очі і глибоко вдихнув повітря. Підвівся на ліктях, потім мимоволі схопився за намисто, яке знову стало звичайною прикрасою і, варто зауважити, далеко не чоловічою, а тоді тремтячі пальці ковзнули вище і боязко перевірили пульс.
- Кепські справи, - сказав він врешті решт.
- Ти знаєш, що сталося?
- Схоже, ми помінялися … ролями.
- Зі мною скоїлося щось дуже дивне, і я повинна була б злякатися, але на душі так спокійно..
- Це тому що ти мертва, Хельго.
- Як таке можливо? Я ж не помирала! У мене навіть могили немає.
- В багатьох мертвих немає могил. Йди до Неї – ти ж не думаєш, що я носитиму це намисто завжди? Я свій спокій на ганебні радощі життя міняти не збираюсь..ну, хіба що на декілька годин. І тільки для тебе.
- Дякую, - мовила Хельга, обняла міцно свого друга й, ще не навчившись зграбно керувати мертвим тілом, поспішила до дверей, перекинувши по дорозі стілець.
Валентин поцупив цигарку з забутої дівчинкою пачки, всівся на телевізорі й закурив. А потім він згадав про ресурси алкоголю, помічені в одній з тумбочок, і вирішив їх знищити.
- Неможливо бути і живим, і тверезим. – чи то подумав, чи сказав сам до себе він.
І відкупорив пляшку.
***
По дорозі дівчинка не зустріла жодної живої душі, лише дивні тіні клубочилися під кронами кощавих дерев, в темних перевулках та щілинах – кволі, сонні, напівсвідомі та блаженно-байдужі.
Щербатий місяць лив додолу свій серпанок, і цього сяйва було повністю достатньо, аби не збитися зі шляху. Будинки, що тулилися обабіч, видавалися примарними муляжами, і все довкола раптом втратило свою матеріальність, свою важливість і сенс, але замість безвиході Хельгу оповивав всепоглинаючий спокій, який, здавалося, буде тривати вічно.
Вона знала кожен міліметр дороги до її обителі. Після десятку хаотичних поворотів павутиною вулиць в кінці однієї з них виринула з туману обвита плющем будівля. Якесь чуття підказувало, що будівлю ту можуть віднайти лише мертві – інакше чому Ворожбит з’явився тоді у супроводі привида?
Ще раз переконавшись, наскільки вдалою була ідея помінятися з Валентином намистом взамін на мертвотність, Хельга постукала у прикрашені ковкою двері й завмерла на ганку, очікуючи.
І коли Смерть з’явилася на порозі, дівчинка безсоромно провалилася у її обійми.
Схоже, вони дійсно були створені одне для одного,, тому що Смерть зрозуміла її з на півслова… Забути себе, позбавитися одягу і плоті, балансувати між ейфорією і небуттям. Кожна секунда була вічністю, чи то сотні вічностей промайнуло за кілька секунд – втім, це не мало значення.
Хельга вільно розкинулась на ложі своєї трансцендентальної коханки.
- Смерть, я тебе обожнюю. – сказала вона, скріпивши слова поцілунком. – Але я в тебе не єдина, правда ж?
В темних очицях Смерті колихнулися води печалі.
- Ти єдина відповіла мені взаємністю і прийшла сюди вдруге.

11. Ворожбит
Ворожбит щойно попрощався з жінкою, якій карти обіцяли смуток через кохання, несподіване багатство і радили приховувати почуття, минув лабіринти дворів щільної багатоповерхової забудови і вийшов на центральну міську вулицю. Його кощаві пальці закоцюбли від холоду, а дощові краплини стікали з довгого темного волосся прямо за комір плаща, прикрашеного майже зотлілим мереживом. В кишені бряжчали руни, що випадково висипалися з мішечка, а між ними шелестіло кілька купюр, зароблених за останнє ворожіння.
Більше всього на світі Ворожбитові хотілося гарячої кави. Або чаю. Або чогось іншого, але неодмінно гарячого.
Він дійшов до перехрестя і зупинився в нерішучості. Аптека, цвинтар, коледж, торговий центр… Дощ змусив його прямувати до останнього. В приміщенні було майже темно і майже безлюдно – звичне явище для буднів. Він піднявся сходами на другий поверх і опинився в невеличкій кавярні з видом на кладовище. Цей фактор робив її особливою з-поміж сотень інших…
- Чого бажаєте? – запитала офіціантка. Судячи з прикріпленої до блузки візитівки, її звали Меланхолія. – Каву з павучком?
- Мені б чогось дешевого і гарячого.
- Тоді я принесу вам чаю з відчаєм.
- Гаразд, - погодився Ворожбит. – Принаймні, на дні не буде гущі, яка насильно намагатиметься що – небудь напророчити.
Коли через кілька хвилин перед ним з’явився кухлик, Ворожбит нарешті хоч трохи зігрівся і зумів розплутати навушники. Радіо завжди було налаштоване на частоту, на якій шепочуть привиди.
Він слухав, попиваючи чай з лимоном-потопельником.
«Певно, щось-таки той лимон означає. Можливо, щось, що приходить з глибин підсвідомості і додає до життя кислинку, повільно отруюючи нею наше існування…А втім, не до філософії мені нині ! Що ж я накоїв…» - думав Ворожбит, ледь не виючи з відчаю. «Світ загине через моє дурнувате пророцтво, адже Щось стане Нічим…Абсолют повернеться у своє рідне небуття, а разом з ним згинуть і всі тіні, які він відкинув – і безглузді міста, і безкінечні дороги, і привиди, і місяць, і я…»
Обпікшись чаєм і скривившись від розкушеного шматочка лимону, Ворожбит облишив на столику щедрі чайові й у відчаї поплентався геть, незважаючи на негоду.
Він би з радістю наворожив собі смерті, але всі пророцтва, виголошені для себе, збувалися рідко – це була єдина недосконалість у його обдаруваннях. Отож він вирішив не заглядати у майбутнє, а взяти долю в свої руки. Можливо, то все були витівки Меланхолії, проте очікування апокаліпсису гнітило настільки, що легше вже було зректися життя, аніж витерпіти.
Він перейшов через дорогу і ступив на поріг історичного цвинтаря, принишклого серед міського жовтня.
«Ні тобі ціаніду, ні мотузки…Які банальні обставини змушують людину вибирати спосіб самовбивства!» - гірко усміхнувся він. «Добре хоч Азам зі мною»
Він дістав з кишені маленький ритуальний ніж, лезо й рукоять якого обвивали десятки заклинань. Ліг під деревом на вогку землю й провів рішуче по зап’ясткам, вплітаючи в аромат дощу й тліючого листя запах крові, а у вселенське полотно – візерунок своєї смерті.
І сіре небо, розбите на фрагменти гілочками, стало останнім, що він бачив.

***
Десь на середині другої пляшки Валентинові в квартирі стало тісно.
« Я міг би піти куди завгодно, доки живий» - думав він. – « Але всі ці клуби й торгові центри надто…прозаїчні. Тому прихоплю - но я з собою недопиту пляшку і піду себе поминати. Коли ж бо ще випаде така нагода…»
Десь через півгодини ключ таки втрапив до замкової скважини, а ще через годину Валентин ступив на алею рідного кладовища.
Схоже, перевалило за опівніч – місто майже затихло, й лише зрідка вогні автомобілів осяювали вологий граніт крайніх рядів надгробків.
Він рушив вглибину, розпиваючи по дорозі вино, аж раптом крізь блаженне тепло нетверезості проник в’язкий холод. Чиясь тінь вхопила його за руку, і Валентин завмер, ціпеніючи від ірраціонального жаху, а ще більше – від здивування, що може боятися. Привид жадібно поїдав його страх, та несподівано відпустив й відсахнувся.
- Чекай…я знаю тебе, ти похований недалеко від мене. Валентин, вірно? Тебе підняла з могили любов тієї дивної дівчинки, що годинами сиділа тут. Що ж, таке трапляється. Але…ти злякався мене! Ти дихаєш, в тобі пульсує кров, ти п’яний. Як це можливо, Валентине, як ти став живим?
Валентин мовчав – він не мав жодного наміру відкривати будь-кому їхні з Хельгою таємниці. Проте привид помітив нитку намиста і, схоже, зрозумів усе сам.
- От воно що – вона вдягла намисто на тебе. Ох, яким я був дурнем, раз сам не здогадався!
- Але звідки…
- Я – той самий Вдівець. І намисто належить мені. Отож передай своїй подружці, що це негарно – забирати речі з чужих будинків, нехай навіть занедбаних. І, тим паче, читати чужі щоденники. А тепер віддай його мені, Валентине.
- Пробач, але не можу.
Розлючений відмовою, Привид сам зірвав з нього намисто й розчинився в астралі.
- От чорт. – вилаявся Валентин і розбив пляшку об власний надгробок.
А тоді помітив, що за десяток метрів від нього на землі щось ворухнулося.

Ворожбит повільно повертався до життя, пробуджуючись із в’язкої і, варто визнати, звабливої темряви неіснування. Зверху було крижане небо, внизу – ефемерна статика землі. Він ворухнувся, і листя голосно зашелестіло, крихко ламаючись в долонях. Коли тяжкі повіки вдалося розтулити, він побачив поряд незнайомця, слабко окресленого промінням щербатого місяця.
- Я мертвий? – спитав Ворожбит
- Не знаю. Напевно, не дуже. – мовив незнайомець.
Ворожбит глянув на свої зап’ястки – порізи нікуди не зникли, хіба що більше не кровоточили. Поруч, посеред опалих листочків, примарно блищав Азам.
- Мабуть, ви живі тому що нині Смерть всеціло поглинута своєю коханкою, і їй не до обов’язків. Що ж, надіюсь Хельга гарно проводить час…
- Хельга? Виходить, ти –Валентин, так?
Він ствердно кивнув.
- Ви напевно, теж закохані в Смерть…шукали з нею побачення. То звідки, до речі, ви нас знаєте?
- Я Ворожбит. Але взагалі-то це довга історія. Ми з Хельгою давні знайомі. А щодо Смерті – ні. Я шукав не побачення з нею, а небуття.
- Метафізичні проблеми?
- Можна й так сказати, але ось що: не радив би я нікому пити чай з відчаєм – тим паче, поданий Меланхолією. Краще вже каву з павучком, або з мокрицею, або іншим бодлерівським різноманіттям. Хоча мертвим і зокрема тобі, напевно, можна…
- В тім – то й річ, що ні. – зітхнув Валентин. – Я живий.
***
Коли Валентин з Ворожбитом увійшли до квартири, над містом починав жевріти світанок.
- Що ж я скажу Хельзі?! – бідкався Валентин. – І як ми поміняємося назад мертвотністю, коли Привид поцупив намисто…
- Не факт, що вона повернеться. – похмуро мовив Ворожбит.
- Смерть її не відпустить?
- Не в тім справа. Те, що вона її відпустить, я знаю напевно, але от чи зможе Хельга повернутися у світ живих без намиста…Воно – потужний артефакт, за допомогою якого створюється дуальний зв'язок, і живий може утримувати біля себе мертвого. У вашій парі живий – ти. А Вдівцевого намиста у тебе більше немає…
Валентин у розпачі застогнав і ледь не вирвав пасмо власного волосся.
- Це моя вина.
- Не побивайся так, ще не все втрачено. Принаймні, зараз ми дізнаємось, що буде далі, - сказав Ворожбит, дістаючи з кишені колоду карт. – 36 сестер, кумів і невісток, братів і товаришів, прислужіть мені службу вірну, дружбу незмінну…
Валентин зачаровано спостерігав, як кощаві пальці знімають з колоди карту за картою, як ледь помітно ворушаться вуста, творячи замовляння, і на його очах цей дивак у надміру театралізованому вбранні, схожий водночас на шамана і монаха, чи то відкривав завісу невідомого, чи то власноруч творив майбутнє…
Прискіпливо вивчивши віщування, Ворожбит спочатку здивувався, потім замислився на хвилинку, а потім усміхнувся і мовив:
- Як щодо вранішньої кави, Валентине?


12. Привид

Привид зрозумів, що окрім рідного кладовища місця для усамітнення у нього більше немає, але повертатися туди зараз не було хорошою ідеєю. Гойдаючись на радіохвилях, що колисали порожнечу, він відшукав динаміки у кав’ярні й вилився з них разом з похмурими акордами.
- Бу! – привітався він з Меланхолією і вибрав столик біля вікна.
- Вибач, але я не подаю ектоплазму.
- Мені нікуди податися, тож я посиджу тут, гаразд? Просто треба багато що осмислити…
- Як знаєш. Чекатимеш тут Щось?
- Ні. Навіщо чекати? – Привид поклав на стіл намисто – Я можу прикликати його в будь-який момент, не знаю лише, чи готовий з ним зустрітися…
Меланхолія запитально перевела погляд з намиста на Привида.
- Хочеш, розповім тобі історію? Жив-був колись на Світі Для Страждань один Вдівець…
***
Намисто все ще тьмяно блищало на столі. Місто додивлялося останні сни перед світанком.
- Годі очікувань, Привиде. – сказала Меланхолія.
- Я…боюся.
- Страх – твоє єство. Звичайно ж ти боїшся.
- А ти сумуєш?
- Завжди. Я ж Меланхолія.
- Полуденний біс. Демон…
- Я суть цього світу, бог геніїв і самовбивць. Втім, неважливо.
- Будь по-твоєму.
Привид обережно взяв намисто й вдягнув його – не без остраху й тремтіння… «Прийди!...»
Двері до кав’ярні відчинилися навстіж, й холодний протяг погасив свічку, що догорала на столі, лишаючи єдиним джерелом світла поранену сходом сонця смугу небосхилу, яка за панорамним вікном багряніла над цвинтарем і містом.
- Але чому не Щось?!...
Постать рушила вперед, вийшовши з мороку, і Меланхолія зрозуміла, що ця мертва й навіки застигла в юності дівчина століття тому зробила Привида Вдівцем.
- Чому – ти?! – вигукнув він і, не в змозі стримати раптові сльози, закрив обличчя прозорими долонями.
Покійниця підійшла ближче і ніжно торкнулася його ефемерного тіла самими кінчиками пальців – наче гладі води, котру боїшся скаламутити.
- Чому – ти? І чому ти зникла після моєї смерті, а я залишився блукати?
- Тепер я тут. Просто…не плач. Збирай докупи свої спогади і страхи. Ми разом підемо у вічний спокій.
- Це неможливо. Я не в силах отримати свій requiemaeternus, доки не дізнаюся відповідей, а дати їх може лише…
- Ти бовдур – Привид, чи Вдівець, чи як вже тебе називати, - втрутилася в розмову Меланхолія. – Твоя відповідь перед тобою.
І наступної миті у приміщенні стало так тихо і порожньо, що Меланхолії вдалося розчути, у який куток покотилася кожна намистинка із випадково розірваної нитки. Коли вона підібрала останню, перший відвідувач завітав за гіркою вранішньою кавою.

13. Вдівцеве намисто

- Намагання повернути втрачене приведуть до меланхолії – так говорять карти. Отож йди,Валентине, випий кави, а я краще лишусь тут –на випадок, якщо повернеться Хельга. Тобто, якщо вона зможе прийти раніше, ніж ти відшукаєш Вдівцеве намисто.
Він зрозумів, що має на увазі Ворожбит, кивнув ствердно і вибіг з квартири. Бігти після століть мертвотності було легко, приємно і незвично, хоча це не витримувало жодних порівнянь із замогильним спокоєм – власне, з ним взагалі неможливо і безглуздо було б порівнювати будь-що. І саме тому Валентин мчався, не жаліючи сил – щоб повернути собі спокій, а Хельзі – життя.
Він знав, де знаходиться та кав’ярня, хоча жодного разу не навідувався туди, ну а Ворожбит розповів про власницю, яка водночас і готувала каву, і подавала її відвідувачам.
Меланхолія виявилася траурною дівчинкою, що ховала обличчя під пасмами вугільно- чорного волосся.
Валентин привітався, всідаючись за барну стійку, і замовив кави – з мокрицею, аби нагадати собі цвинтарну безтурботність. Напій був гіркий, як існування. Повернувши філіжанку на блюдце, він мовив:
- Узагалі-то я прийшов за розбитими надіями, за втраченим дивом…
- Ось цим? – запитала Меланхолія, поклавши перед ним гранену намистинку.
- А як же Вдівець ? Привиди не люблять розлучатися зі своїми спогадами.
- Він отримав те, чого жадав найбільше, і намисто стало йому непотрібним. А от тобі воно потрібне…хоча радше не тобі. Гаразд, не зважай. Я ж Меланхолія, завжди лізу в душу.
- Ну а я – Валентин. Приємно познайомитися.
Вона повернула йому розірване намисто і навіть відшукала мотузок, аби він міг чимшвидше полагодити артефакт. Ледве зумівши приладнати до нитки защібку, він поспіхом вдягнув Вдівцеве – ні, вже не Вдівцеве, а намисто Хельги, й про всяк випадок заховав його під комір сорочки, аби випадково не втратити вдруге.
- Дякую, Меланхоліє, - сказав щиро він, а вона скромно кивнула, відповівши щось на кшталт «то пусте» і, запустивши руку до кишені, міцно стиснула в долоні приховану для себе намистинку.
***
Хельга не знала, скільки часу провела разом зі Смертю, але коли вона покинула межі її обителі, де не було розмежування на дні і ночі, й минула кілька неіснуючих у Світі Для Страждань вулиць, опинившись нарешті серед більш-менш матеріальної забудови, ранок утверджувався у своїх правах. Вона обійшла цвинтар і ступила на головну міську вулицю якраз тієї миті, коли Валентин вийшов з торгового центру, на другому поверсі якого розміщувалась кав’ярня Меланхолії.
- Оце зустріч! Не думала, що ти наважишся вийти з квартири.
- Не хвилюйся, я вже про це пожалів. Ходімо швидше додому, вдягнеш своє намисто.
- Вдівцеве.
- Ні, таки твоє.
Хельга лише знизала плечима.
Зворотні перетворення виявилися такими ж малоприємними. Коли їх учасники прийшли до тями, кухня виявилася непридатною для подальшого використання.
«Таки доведеться робити ремонт… о, ну й дурнуваті думки рояться в свідомості, коли ти живий!» - подумала Хельга.
А Валентин думав про блаженний вічний спокій.
- Мені здається намисто дещо змінилося.
- Мабуть на ньому позначився наш обмін.
- Втім, байдуже. Піду перевдягнуся. – сказала дівчинка і попрямувала до кімнати, аби через мить голосно скрикнути. – Валентине! Звідки тут мертвий Ворожбит ?!...
І він зрозумів, що таки доведеться все розповісти.
Хельга терпляче вислухала його зізнання, і він з подивом зрозумів, що хвилює її зовсім не пропажа намиста, і навіть не Ворожбит з розрізаними зап’ястками, хоча смерть друга, не зважаючи на потойбічне існування, річ не з приємних.
- Поглянь будь ласка на ось це. – сказала вона, протягаючи Валентинові залитий кров’ю папірець .
- « Щось, ти Ніщо, тому що ти - Все.»
- Знаєш що це може означати?
- Гадки не маю.
- Але, без сумніву, дещо дуже важливе, причому значущість варто вимірювати у вселенському масштабі – це ж написав Ворожбит.
***
Осінь надіялась на вічність. А Смерть летіла над світом, збираючи душі.
Меланхолія байдуже заварювала каву й поверталася у свій темний куток, смалити цигарку за цигаркою і протирати філіжанки.
Коли ж прийшов час зачиняти кав’ярню, вона нанизала на свій ланцюжок поцуплену намистинку і мовила:
- Хочу мудрого співрозмовника.
У цю мить перервався вічний сон Ворожбита.

14. Меланхолія
Хельги з Валентином не було вдома, коли Ворожбит повставав із мертвих – варто зазначити, вдруге за останні дві доби. Будь це хтось інший, він неодмінно вирішив би, що став неприкаяним духом, але Ворожбит зрозумів одразу, що відбувається, і які артефакти у цьому винні.
- Меланхолія… - прошепотів він. - …я ненавиджу тебе.
І вийшов з квартири.
Вона чекала, вона приготувала найкращої кави з павучками у філіжанці й запалила на столі лампадку.
Коли він з’явився на порозі, Меланхолія згадала, що бачила його нещодавно, ба навіть більше, подавала йому чай з відчаєм. От тільки тоді вона не зрозуміла, що варто було підсісти за столик і поговорити, що він і є той самий «мудрий співрозмовник», якого вона шукала протягом всього свого існування. А тепер втілення її бажань повстало вихідцем із потойбіччя, прикликане магією Вдівцевого намиста, в траурі з ледь помітними плямами власної крові, з понівеченими ритуальним ножем зап’ястками … і образою в погляді.
- Навіщо? – лаконічно запитав він.
- Бо мені потрібен друг, який зможе зрозуміти. А ти…я знаю, що живе в твоїй душі, Ворожбите.
- Ненависть…
- Ні. Я, Меланхолія, втілення граничних розчарувань – от що там. Тому ти не можеш віщувати майбутнє для себе, адже печаль породжує безвихідь, а де безвихідь, там немає майбутнього. З іншого боку, ти песиміст, тому що можеш віщувати іншим і знаєш всі трагедії, які їх спіткають, отож не можеш сподіватися на щось краще для себе…
- І тому я ненавиджу теперішнє, адже воно є першоосновою грядущого, яке зазвичай не несе в собі нічого хорошого…до речі, ти знаєш, що привиди вважають слово екзистенція найбрутальнішою лайкою ?
- О, то виходить Вдівець сидів тут і лаявся?! Я ж бо думала він розумний такий, говорить про філософію…
- То ти знала Вдівця ?
- Так, це привид з Мертвого радіо.
- Ось воно що… і часто він сюди заходив?
- Так, останнім часом. Любив лате…
- Зачекай, привид пив каву? Вони ж не мають плоті…
- Зате я маю. – сказала Меланхолія і почервоніла б , якби була людиною
- Схоже, нам буде про що поговорити. Розкажи, будь ласка, все по порядку…


15. Засіб
Смерть знала трохи менше від Щось і трохи більше від Ворожбита. А ще вона знала напевно, що зазвичай була лише засобом, і дуже рідко – ціллю, а тому готова була любити пристрасно, коли б знайшовся хтось відданий.
Втім, дівчинка, яка заволоділа колись Вдівцевим намистом, її обожнювала. Смерть тішилась з її винахідливості…і цінувала її ще більше. Але коли чиясь душа була викликана з вічного спокою назад в мертве тіло яке попрямувало до кав’ярні , де колись вони зустрілися зі Щось, Смерть зрозуміла : кожна намистинка володіє силою підняти з могили того, хто найдужче потрібен, а не лише ціле намисто. Тільки викраденням однієї з гранених темних намистин і можна було пояснити, чому артефакт працює в двох місцях одночасно.
І вона подумала з жалем про ту єдину істоту, для якої вперше за цілу вічність не змогла стати не те щоб предметом обожнювань, а навіть хорошим засобом.
- Щось, пробач мене.

16. Щось

У Гнилому Домі воно було творцем всього сущого, а за його межами - лише учасником страждань у власноруч створеному спеціально для них світі.
Отож леза вечора лишали на небосхилі багряні рани, а осінь зоставляла в спадок засушені в книгах листочки і порожнечу в душах.
На вокзалі Щось зустріло Смерть.
- Це тобі, - мовила вона, вкладаючи на долоню андрогіна маленький пакуночок. – Мій подарунок на згадку про тінь, яку ти колись відкинуло.
Тим часом привиди вальсували на мості через ріку забуття,а мокриця затишно згорнулася у маленький уроборос.
Щось облишило грішну лемніскату і, сівши на поїзд, котрого не існувало, прямувало Додому.
Точка відліку завжди виявляється кінцевою ціллю, а єдиний сенс блукань – усвідомлення тотожності та єдності протилежностей.
Вийшовши з порожнього вагона, воно нарешті розгорнуло пакунок – там виявилася нанизана на тонку, як павутина, ниточку крупна намистина, грані якої заломлювали відблиски скупого світла так, що здавалося, ніби в ній ув’язнені галактики.
Щось заснуло на дивані зі скрипучими пружинами, прикликаючи Ніщо.
***
І Щось бачило сон, у якому не було ні страждань, ні меланхолії – власне, не було узагалі нічого, лише статична темрява, порожнеча, небуття.
«Де ж ніщо?» - думало воно, плаваючи десь у безкінечно великому спокої. А небуття все лило й лило щедро первозданну темряву, і окрім Щось не існувало нічого. Так пройшли мільйони вічностей, перш ніж воно зрозуміло просту істину: «Я – Ніщо. Тому що я – Все»
А втім, можливо це Ніщо приснилося, наче воно стало чимось, відкинуло тінь і мовило:
- Страждати! Інакше чим заповнити буття?...

27.01.2013 – 26.01.2014

Поделиться: